Стосовно кейсу Стерненка. По суті справи нічого говорити не буду, бо не юрист і в тему не заглиблювався. Але що лежить на поверхні.
Перше. Проблема перед усім у відсутності в країні авторитету у суду як інституту.
Будь-які зміни в нашому суспільстві натикаються на стіну відсутності довіри всередині нього взагалі і до судової системи зокрема. Тому всі ці танці з реформами будуть виключно показовими без реформи судів.
І ситуація буде залишатись вибухонебезпечною, бо у будь-якій резонансній справі завжди будуть існувати різні, нерідко діаметрально протилежні думки ( а в справі Стерненка це особливо показово, там сторони конфлікту перемішались у всіх можливих поєднаннях), які в умовах зовнішньої агресії, нестабільного стану суспільства і слабкої влади будуть спричиняти емоційні конфлікти в екстремальних формах. Бо в нормальних умовах в подібних ситуаціях крапку ставить суд. Але для цього необхідно, щоб рішення суду в цілому відповідали загальним уявленням про законність і справедливість, хоч ці поняття не тотожні. Між ними повинна існувати конвергенція, а не повна незалежність, бо інакше закон буде завжди сприйматись громадянами як персоналізоване свавілля держави (в особі можновладців) над особистістю.
Так, закон передусім, бо закон діє на об'єктивних засадах, а уявлення про справедливість суб'єктивно різні. Але серед громадян окремої держави в цілому має бути консенсус по якимось базовим поняттям, які мають складатись у систему цінностей, що власне і робить населення громадянським суспільством (і це ще одна наша проблема, яка дотична вже до більш глобального комплексу проблем – виховання, освіти, інформаційної політики держави, існування якісного експертного середовища, ефективної, зрозумілої і справедливої системи соціальних ліфтів, тощо).
А ще без судової реформи неможлиово розраховувати на якісні довгострокові масштабні інвестиції. Бо, поки в країні буде процвітати телефонне право, вибіркове використання закону в угоду політичним, фінансовим інтересам, кумівство, патерналізм – ніякий інвестор при своєму розумі не буде вкладатись в якісь серйозні проекти. Здається, це має бути очевидним для всіх.
Друге і останнє.
Що мене насмішило. Так це думки деяких “експертів”, що мовляв спочатку в “нарід” кинули солодку кісткочку, закривши всім відомі канали і застосувавши санкції до Медведчука, а тепер на хвилі народної ейфорії намагаються знищити патріота і взагалі повели наступ на патріотичне середовище.
Делікатно кажучи, дивує така логіка, якщо вона тут є. Бо смішно порівнювати політичну вагу, зв'язки, взагалі впливовість кума путіна і професійного патріота Стерненка. Ніхто ж не стане фіговим листочком намагатись прикрити причандали слона.
А от координація дій “ідейних ворогів” в лиці всього нашого добряче потриманого політичного бомонду, якому вже ніяка пластика не в поміч, спостерігається наявно: тут вам і Порошенко, і Медведчук, і Юлія Володимірівна і навіть Москаль вже по каналам скаче (спростовуючи відому кричалку), розповідаючи про те, що діюча влада перейшла якусь чергову існуючу тільки в їх головах червону лінію. “Тут всі”, як читають репери.
А червона лінія ця полягає в одному – там в очах безпробудна туга і глибока бентега, як їх, таких великих професіоналів та ще й філантропів і альтруїстів усунули від влади і відівали від корита. І хто, якісь “артістішки комедійного жанру, перукарі і масажисти”. Як так? Вони ж по 20-30 років “нє щадя живота своєго” працювали на благо народу, влаштували Україні справжній розквіт, привели до лідерства в усіх ключових галузях економіки, поклали на вівтар її благополуччя своє здоров'я, працювали за копійки ( ви ж бачили офіційні зарплати). А що народ? – смачно харкнув у відповідь в лице та ще й розтер. Де справедливість? Перке? – кожного разу читається на екрані в очах сивочолого гетьмана, медведчуків , тимошенок та інших "заслужених діячів" мовчазне питання.
Такого їх чутлива натура пережити не в змозі. І вже два роки в них шкварчить, страшне. Це на екрані вони ідейні вороги, а по суті завжди були і назавжди залишаться випавшими з гнізда Кучми (читай комуністичної партії або комсомольскої організації) політичними Голохвастовими, які по суті свїй неспроможні на креатив і справді відповідальну позитивну політичну творчість, бо їх суть це жадібність, пов'язана з нею етична тупість і впевненність у власній виключності та спущеному з комуністичних небес ярликом на випас підлеглого народу. Вони політичні симулякри і банкроти. І можуть до нестями бити одне одного по добряче вже прив'янувшим інформаційним щокам, але, як тільки їм, як виду, загрожує небезпека, вся їх внутрішньовидова боротьба автоматично відкладається якнайдалі, і вони зливаються в екстазі проти будь-кого, хто загрожує їх благополуччю і ставить під сумнів їх права як “еліти нації”. Тому думай-те, хто цю ситуацію направляє і використовує, і за кого ви готові дупу дерти.
