Як зупинити Путіна

                                               

Сунь Цзи сказав: війна — це велика справа для  держави, це початок життя і смерті, це спосіб,  щоб існувати або загинути. Це потрібно розуміти. Тому в  снову її закладають п’ять явищ.  Перше — це Шлях (Дао), друге — Небо (фактори часу), третє — Земля (фактори місцевості), четверте — Полководець,  п'яте — Закон.

   Якщо ви очікуєте  порад щодо військових стратегій і тактик, то вимушений вас розчарувати — їх не буде. Залишимо це профільним воєнним аналітикам та власне військовим.

Лейтмотивом нашого аналізу стане думка Сунь Цзи, винесена в епіграф, з якої бере початок його знаменитий трактат. Якщо точніше, то перший пункт з перерахованих п’яти явищ, що визначають успіх у війні за доктриною великого китайця. Це альфа і омега його відомого трактату, та, власне, альфа і омега воєнної кампанії, ба більше, будь-якої діяльності, основаної на конкуренції та вимагаючої граничного напруження сил, а, тим паче, надзусиль. А війна — саме така справа.

Так що саме в контексті війни визначає Шлях (Дао)? Звернемось до оригіналу:

“Шлях — це коли досягають того, що думки народу єдині з думками правителя, коли народ готовий разом з ним померти, готовий разом з ним жити, коли не знає ні остраху, ні сумнівів”.

Чи відповідає нинішня ситуація в РФ-ії цьому критерію? Вочевидь, ні.

Я вже якось писав, що, навіть, якщо відкинути комплекс економічних, політичних, ба більше, культурних негараздів, до яких призвело правління “всєхпєрєіграла”, достатньо того, що народ просто втомився від незмінного керманича, що діє в рамках однієї і тієї ж парадигми, одних і тих самих методів її реалізації, освячених пітерською підворотнею.

Я вже мовчу про злочинність, бездарність та тупиковість цієї парадигми. Але, ви ж розумієте, що і перерахований комплекс проблем нікуди не дівся і  визначає настрої в суспільстві.

Тому про ніякі “думки народу єдині з думками правителя”, а тим більше про “народ готовий разом з ним померти” мови не йде.

Судячи зі всього, все більшу кількість людей в РФ-ії перестав гріти навіть тупуватий солдафонський гумор  їх фюрера, на відміну від ситуації до агресії. Коли тамтешнє населення з подачі ЗМІ (як і, до речі, велика частина у нас) полюбляло довго смакувати якийсь черговий путінський “перл”. І не думайте, що це не суттєві дрібниці, попри усе, це значущі індикатори, які багато про що говорять. Кажуть, свого часу ЦРУ відслідковувало, які політичні анекдоти курсують серед радянських людей, це аналізувалось і також допомагало формувати загальну картину.

Тобто, піар очільника кремля силами федерального телебачення по суті вичерпав себе.

Але найбільш очевидним є те, що славнозвісний “план путіна” (щоб це не означало) не має загальної підтримки в російському суспільстві (як це було, наприклад, під час анексії Криму) стало після того, як з різних прошарків цього суспільства стали звучати коли обережні, а коли і досить категоричні застереження проти війни з Україною. А це вже щось новеньке в наших умовах. Більше ніхто не кричить, як ще декілька років тому, “даві іх б...”, бо, нарешті, і серед так званих еліт, і серед населення, визріває розуміння , які катастрофічні наслідки для майбутнього РФ-ії матиме ця авантюра.

Я в попередніх статтях наводив приклад Лівонської війни, опричнини і наступних Смутних часів (голоду, воєнного приниження, демографічної кризи, територіальних втрат), які фактично слугують прообразом цих процесів. З тією суттєвою різницею, що тоді молода держава, переживаюча період становлення та екстенсивного розвитку, змогла без фатальних для себе наслідків досить швидко проскочити цю важку кризу.

Цього разу, вочевидь, такого не буде. Не той час, не те історичне місце і, зрештою, не той потенціал. Ви уявляєте якийсь аналог “народного ополчєнія” в сучасній Москві? Хто сучасні Мінін і Пожарський? Навальний і Собчак? Чи якісь зараз невідомі хіпстер з нацгвардійцем?

І, що дуже суттєво, не те геополітичне становище, де зі сходу нависає значно більш могутній сусід, який потребує експансії, давно ведучий системну роботу і якого, як і наших пацієнтів, не дуже стримують умовності, що сповідують західні демократії. Все це обтяжується  буремним 20 сторіччям, протягом якого грунтовно і послідовно проріджувались і душились будь-які зародки здорових сил в рос. суспільстві. Наслідки чого ми і спостерігаємо зараз і саме українське питання може стати тим каменем спотикання, перечепившись через який, колос на глиняних ногах розлетиться на шматки. Не даремно це питання було болючим для так званих російських імперців, незалежно від політичних кольорів, філософських поглядів, освіченості та інше, протягом всього існування цього утворення.

Тобто ніякого морального потенціалу вести війну зі всіма її супутниками — різким падінням рівня життя, людськими втратами, міжнародною ізоляцією там немає. І, що суттєво, загалом народ в РФ-ії не розуміє, йому не пояснили, заради чого він повинен терпіти пов’язані з війною страждання. Для українців цього питання немає, ми маємо вижити, але заради чого російські матері мають відправляти на смерть своїх синів?

Схоже, топорна рос. пропаганда вичерпала себе і нічого переконливого вичавити з себе більше не в змозі. В тій формі, і в тих об’ємах, в яких вона велася весь час російсько-української війни, до неї рано чи пізно мала виробитись нечутливість, що, зрештою, і сталось.

Ба більше, схоже вона починає справляти протилежний ефект. Попри всі її зусилля, надто багатьом зрозуміло, що ніяких загроз, ні НАТО, ні Україна для РФ-ії не несе, все напруження — прямий наслідок лише путінських авантюр, більше нічиїх. Він, і тільки він, несе відповідальність за те озброєння, і ті нові сили, що з’явились останнім часом ближче до кордонів РФ-ії.

Я колись писав в одній зі своїх аналітичних статей, що слабкість кремлівської стратегії полягає в тому, що неможливо постійно і нескінченно підвищувати ставки. Чим кремль займається з впертістю ідіота. Бо, коли зрештою доведеться відповісти, а зробити це буде нічим, в результаті всі побачать голого короля в усій його нікчемності. Це, схоже, і стається саме зараз.

Ось що пише Сунь Цзи далі:

“Тому найкраща війна — це розбити задуми противника; слідом йде — розбити його союзи, ще далі — розбити його військо. Найгірше — це брати в облогу фортеці ”.

Розбивати задуми противника і розбивати його союзи поки що краще виходить у нас і наших основних партнерів -- США та ВБ. Завдяки їх, і не тільки їх, зусиллям Україна потроху перетворюється на фортецю, принаймні для армії РФ-ії. І ціна штурму такої фортеці буде для федерації гранично високою, я вважаю, по великому, гамбурзькому рахунку, це запустить процеси розвалу Росії зсередини.

І тут ми переходимо до аналізу проактивних дій. Що потрібно робити нам і нашим союзникам? Якщо звести до сухого залишку, то все, щоб вибити останню підпорку режиму — підтримку населення та еліт, завжди особливо схильних тримати ніс по вітру.

До речі, коли Сталін почав остаточно втрачати адекватність на фоні ейфорії після закінчення ДСВ, та реанімував політику експорту революцій в Європі та світі, його досить швидко не стало. Бо для початку планував, як і в тридцяті, провести нову радикальну чистку у власних рядах, чого тодішня номенклатура, зрозуміло, боялась до безпам'ятства. І про що варто добряче пам'ятати в кремлі номенклатурі сьогоднішній. 

Нагадаю, тоді по всій східній Європі були встановлені в тій чи іншій мірі маріонеточні режими. Подібна участь ледь не спіткала Італію під час виборів 1948 року, які могли виграти фінансовані кремлем італійські комуністи, і вона дивом уникнула громадянської війни. А ще ж були Китай, Корея. І апетити “переможця” не мали природніх меж, лише силові.

Мало хто зараз про це згадує, але після розриву з Тіто Сталін декілька разів підсилав до того вбивць, та ніби заспокоївся тільки після того, як той попередив у свою чергу, що йому своїх двічі посилати не доведеться. А в 1949 на кордонах Югославії відбулось скупчення радянського військового контингенту та планувалось вторгнення (нічого не нагадує?). Яке, до речі, зрештою не відбулося.

Якби на той час відбулося пряме зіткнення Заходу та СРСР, з огляду на тотальну на той час перевагу ядерного потенціалу першого над другим, протистояння носило б односторонній характер. Хоча наслідки, звичайно, були не передбачуваними і нікому при здоровому глузді не хотілось перевіряти, які саме. А моторошна демонстрація сили Сполученими Штатами в Японії, безумовно, справила свій ефект на радянських керманичів. Й стримувала від занадто різких рухів.

Після чого радянські еліти вичавили зі своїх надр на вершину влади нову фігуру — Хрущова. Який ніби рішуче перекреслив, принаймні на публіку, методи та цілі свого попередника.

Коли ж і той почав втрачати адекватність на фоні успіхів у будівництві ракет, та поставив світ на грань ядерної катастрофи, стукав по трибуні ООН черевиком і обіцяв всім показати “кузькіну мать” -- всім стало зрозуміло, що справи з ним вести не є можливим. Й на арені швиденько з’являється Брєжнєв.

До речі, хто пам’ятає, в часи Брєжнєва радянська дипломатія повернулась в рамки пристойності, і ніхто близько не дозволяв собі ескапади в стилі Хрущова чи сьогоднішніх лаврових-захарових, сконцентрувавшись більше на закручуванні гайок всередині країни та боротьбі за мир у всьому світі без перетинів справді червоних ліній. Холодна війна тоді насправді стала виправдовувати своє визначення. Аж поки... Ну, і так далі.

Але повернемось до наших баранів. Чи то одного.

На чому ж базується ця підтримка? Традиційно для Росії -- на дитячій вірі в сакральну силу і непогрішимість свого правителя. Його мають і любити, і боятись одночасно. Поки ця віра є, російський народ пробачає своїм лідерам майже все, як тільки вона зникає — тих виносять з кремля. Я вже якось писав, що всі ці пірнання за амфорами, літання зі стєрхами та інші численні прояви мачо - карго-культу — намагання створити образ, який має задовільнити дитячу жагу батьківської опіки та турботи, яку очікують від влади загалом фанати совка та їх ментальні послідовники -- адепти “русскага міра”. І, як батько для дітей до певного віку, цей образ має слугувати свого роду еманацією образу бога на землі для підданих. Але в цій конструкції є один суттєвий, я б сказав, фатальний недолік. Як тільки правитель перестає, не те, щоб відповідати цим високим критеріям — бо це фактично нереально, але й навіть втрачає можливість підтримувати ілюзію цієї відповідності -- картковий будинок всієї конструкції валиться майже миттєво, ховаючи під уламками її носителя.

Очевидно, що виплеканий федеральним телебаченням образ путіна-мачо, путіна-героя, путіна-переможця, який в черговий раз “всєхпєрєіграл” швидко втрачає в переконливості, в тому числі, і головне, для внутрішнього споживача, на кого дія цього образу головним чином націлена.

І тут ми, так само, як і наші союзники, маємо робити все, щоб цей образ став не тільки не переконливим, він взагалі має стати смішним та жалюгідним, яким по суті і є його носитель. Амбіції якого до неймовірних масштабів роздули перш за все самі заглядаючі тому в очі лідери західним демократій, та й їх ЗМІ, чого гріха таїти.

Взагалі, РФ-ії дуже поталанило, що після розвалу СРСР на Заході, і в першу чергу в США, хвиля ейфорії винесла до керма майже повних нездар. Але нікого, хоча б трохи близького за масштабом Тетчер та Рейгану. Те покоління відійшло, а зміна виявилась з критичними дефектами, що фактично ставили під сумнів їх професійну придатність як політиків.

Останній переконливий президент США — Буш-старший -- після нього, чим далі, тим гірше. Цим і скористалася Росія, що і призвело в підсумку до нинішньої кризи, дуже сподіваюсь, не катастрофи.

Поки Клінтон дудів в саксофон (про інше я вже промовчу) і сміявся з витівок п’яного Єльцина, за спиною того йшла невпинна робота по підготовці реваншу. І першим проявленим індикатором цієї роботи став відомий символічний “розворот над Атлантикою” Прімакова. Чому саме символічний? Мені важко повірити, що Прімаков міг нічого не знати перед вилітом у Вашингтон про плани НАТО щодо Югославії. Тому я вважаю, що йому важливо було зробити саме такий картинний показовий жест, з прицілом на потрапляння в історію. Що, зрештою, йому вдалось, раз вже ми його зараз згадуємо. Нагадаю, це сталося в березні 1999 року, ще до появи на політичній арені Путіна і багатьма спеціалістами вважається відправною точкою подальшої політики його імені.

Потім в Білому домі сиділи відверто ідіотичний Буш-молодший, “гарний-хлопець-не-професія” Обама -- всі ці персонажі не спроможні були не те, що осягнути масштаб проблем, вони навіть не розуміли, звідки ті беруть початок. Або ж, як у випадку Обами, коли ситуація вимагала рішучих дій, самовтішались просторими і безумовно чудовими проповідями з трибуни ООН.

Тож, коли Таймс називала Путіна людиною року, провідні західні ЗМІ друкували статті суркових, мєдвєдєвих та інших міньйонів режиму, вводячи в повістку дня, і західного обивателя, і західних еліт претензії Росії на якийсь особливий путь, якесь особливе ставлення, вимагаючи зважати на її якісь особливі інтереси, вони таким чином самі, своїми руками відкривали ворота укріплених міст, засипали перед ними рови та зносили укріплені стіни, наївно рахуючи, що зараз усі заживуть в єдиній глобальній сім’ї, ну принаймні в Європі, а навкруги ось-ось настане суцільний win-win. Ось тільки тероризм поборять.

Ідіоти навіть не розуміли, звідки у того ноги ростуть, і що в умовній пітерській підворотні сопливий хуліган точить на них ножа. І навіть коли той періодично того ножа діставав і ніби ненароком демонстрував, а потім, набравшись сміливості, взагалі махав перед носом, його не відбирали, не казали сховай, бо буде “бо-бо”. Ні, все списували на важке минуле, на те, що все це не серйозно — дитина просто трохи нервова, з ким не буває -- переросте. А та, звичайно, не переросла. Просто підросла, знахабніла, застрибнула на загальний стіл і навалила там велику купу. А потім ще, і ще. Ну з ким не буває, це ж не від злобливості.

І ще важливий нюанс. Я впевнений, і вже писав про це, що є необхідність введення в міжнародне право поняття інформаційного тероризму. Всі, хто цілеспрямовано спотворює інформацію, використовують агресивну риторику, щоб розпалювати ворожнечу, я вже не кажу про підтримку інформполітики по дегуманізації будь-яких груп людей, особливо на основі видуманих фактів, має нести сурову і невідворотню відповідальність. Бо сьогодні людина розповідає про фашистів і розіп’ятих хлопчиків, після чого хтось з глибинки РФ-ії їде в Україну вбивати, а завтра ця ж людина відпочиває, як ні в чому не бувало, на своїй віллі в Італії чи весело проводить час в Дубаї. Так бути не повинно, якщо вже хтось вибирає подібний вид заробітку, він має озиратись і ходити з опущеною головою до кінця своїх днів. А краще сидіти.

Тому, хоча сьогоднішню кризу ми і привезли собі самі, але й Захід також зробив все, щоб вона стала можливою. Зараз же цей міф про “всєхпереіграл”, про особливі інтереси та про непоборну силу “расєйского оружія” має бути знищено бескомпромісно. Ніяких поступок, простору, щоб зберегти лице, не може бути. Бо немає що зберігати — там суцільна посмертна маска. І це головне, що мають зрозуміти всі. Будь-яка можливість зберегти лице буде використана кремлівським режимом, як спосіб для консолідації російського суспільства проти Заходу і України, тому, нарешті, всі мають побачити, що, мало того, що король голий, він ще й огидний і смішний.

А таке не буває ні героїчним, ні страшним. І тоді його винесе з кремля саме російське населення чи то "еліти", бо там можуть пробачити багато що, але не те, що ними весь час помикала, крала їх майбутнє і дурила їм голову примарами справжня нікчема.

Події в Казахстані в контексті України та зустрічі в Женеві.

 

   Багато хто вважає, що події в Казахстані вигідні для України, мовляв, вони відволікають кремль від нас та можуть стати пасткою для режиму путіна, чимось на кшталт Афганістану-2.0.

Я дуже скептично ставлюся до цієї точки зору і далі поясню чому, підкріплюючи свої висновки посиланнями на авторитети. В основному, на авторитет Ліддела Гарта, чию книгу , певен, дуже ретельно штудіювали, як військові стратеги в РФ-ії, так і, як мінімум, читало її політичне керівництво.

Перше. Як це неодноразово було раніше, Москва підвищує ставки перед перемовинами, намагаючись відкусити якнайбільше, таким чином покращуючи для себе початкові умови на торгах. Це звична для неї тактика, ми вже з нею мали нагоду зіткнутись на Донбасі. Тому на фоні перемовин по “гарантіям безпеки” в Женеві, введення військових ОДКБ в Казахстан без сумніву посилюють перемовну позицію Москви. Важливий тут нюанс — всі фактично розуміють, що в Казахстан зайшла Росія, але формально відповідальність розподілена між членами ОДКБ. Це суттєва відмінність від Афганістану 1979 і фактично намагання мавпувати дії США в Іраку. Тому сподівання на те, що РФ-ія “зав’язне в пастці, розставленій хитрим НАТО”, дещо передчасні.

Ліддел Гарт так і писав ще в 40-х роках:

"Уряд може вирішити, що розгром супротивника є для нього занадто важким завданням чи не виправдовує затрачених зусиль, і що цілі воєнної політики можуть бути краще досягнуті за рахунок захоплення территорій, які цей уряд зможе контролювати або використовувати в якості козира на мирних перемовинах".

Козир тут такий, що, зайшовши в Казахстан, РФ-ія отримує можливість тримати там свій контингент під виглядом “миротворців ОДКБ” в якості опудала (постійної загрози застосування, якщо, наприклад їй здасться, що гарантії недостатні чи порушуються) на декількох напрямках. Фактично, це буде ще одна військова база Росії в регіоні, які б формальні ознаки вона не носила. Це і загроза та/або оперативний резерв у випадку наступу на Україну, це і загроза Грузії та Азербайджану в доповнення до існуючих російських баз в Вірменії та на території Грузії. Певен, лояльність Пашиняна куплена не тільки за рахунок батога, але і пряника. Далі потенційний успіх можна розвивати, загрожуючи туркам та підтримка лояльного режиму в Сирії, яким розглядається розміщення ВМБ РФ-ії в Тартусі. Так що це для неї практично “вишенька на торті”. При чому в кожний момент ситуацію можна несподівано розвернути і постаратись вирішити “українське питання” якимось черговим бліцкригом.

Я підкреслюю, що не знаю яким чином ситуація в Казахстані вирішиться, хоча думаю, що скоріше за все буде зафіксований певний “статус кво” в підвішеному стані, який так полюбляє Росія, бо залишає тій простір для військового та політичного маневру. Але ніхто не відміняє сюрпризів. Я тут говорю про цілі і мотиви кремля і ніяким чином не намагаюсь віщувати.

Друге. Багатьма відволікання РФ-ії на Казахстан здається виграшним бо ніби означає послаблення тиску на Україну. Як бачимо, цей відволікаючий маневр має успіх, в тому числі, і в інформаційному плані. А тепер візьміть мапу і уважно на неї подивіться. Насправді, ні про яке послаблення тиску не йдеться, навпаки, по вищезгаданим причинам є сенс говорити про посилення загрози. Ключовими факторами вдалого стратегічного задуму є несподіваність і непередбачуваність. Ефект несподіваності для кремля в Україні зник, коли в листопаді зарясніли публікації про накопичення рос. сил на наших кордонах. Тому Казахстан став добрим відволікаючим маневром (і ми бачимо по реакції, досить вдалим), яким можна прикрити подальше збільшення контингенту. До того, як я згадував, залишається варіативність, простір для маневру, суттєво збільшуються напрямки головної загрози, а також можливості накопичення резерву для її підтримки або розсіючих ударів по декільком напрямкам.

Також можна насичувати територію своїми військами без якихось парадних наступів, якщо основний удар буде з півночі, атакувати комунікації та постачання, що створює загрози для чергових котлів.

Знову підкреслюю, я не віщую, але даю зрозуміти, чому події в Казахстані посилюють позиції Москви на перемовинах в Женеві і в чому саме є це посилення.

Ось що пишуть авторитети :

Обычно правительство, отвечающее за определение целей большой стратегии в войне, решает вопрос, как должна действовать стратегия – добиваться ли военного решения или как-то иначе. Как военные средства являются только одним из орудий для достижения цели большой стратегии (один из инструментов в руках хирурга), так и сражение (бой) представляется только одним из средств для достижения цели стратегии. Если условия благоприятны, то военные средства обычно дают самый быстрый эффект, если же условия неблагоприятны, то использовать такие средства нецелесообразно.

Предположим, что стратегу предоставлено право добиваться военного решения. Тогда его задача – достигнуть своей цели при наиболее благоприятных условиях, чтобы результаты были наилучшими. Следовательно, его действительная цель заключается не столько в том, чтобы искать сражения (боя), сколько в том, чтобы добиться создания выгодной стратегической обстановки. Если эта обстановка сама по себе не приведет к решению, то во всяком случае она должна обеспечить достижение его путем сражения.

Имея в виду, что противник может приготовиться к отпору на новом направлении, необходимо основной обходный маневр дополнить маневрами на второстепенных направлениях, рассчитанными на отвлечение внимания противника. Целью такого отвлечения внимания является лишение противника свободы действий, причем оно должно вызвать как физический, так и психологический эффект. В физическом отношении действия по отвлечению внимания должны привести к рассредоточению сил противника или к использованию их на второстепенных направлениях, с тем чтобы эти силы не могли оказать эффективного противодействия нанесению удара на решающем направлении. В психологическом отношении этот же эффект достигается игрой на нервах командования противника и его дезинформацией. Вот что гласит стратегический девиз Джэксона:«Озадачивай, вводи в заблуждение и захватывай врасплох». Озадачить противника и ввести его в заблуждение – значит отвлечь его внимание, а внезапность действий служит важным фактором нарушения устойчивости противника. Посредством отвлечения внимания командования достигается распыление войск. Потеря противником свободы действий является результатом потери им свободы замысла (выделено мной).

І далі (читайте уважно, тримаючи в голові, що я написав на початку, найзначніше я виділив жирним шрифтом):

В своем знаменитом определении экономии сил Фош так сформулировал эту мысль: «Искусство использования всех ресурсов в определенное время и в определенном месте — искусство использования там всех войск, а чтобы сделать это возможным, необходимо налаживание между ними постоянной связи вместо расчленения их и постановка перед ними частных постоянных и неизменных задач. По достижении результата должно быть проявлено искусство такой перегруппировки войск, которая обеспечила бы их быстрое сосредоточение и согласованные действия против нового объекта».

Следующим требованием двусторонней войны является то, что для обеспечения захвата одного какого-либо объекта необходимо создать одновременную угрозу нескольким объектам. И этом заключается важное отличие современной доктрины от доктрины XIX в. Фоша и его последователей, намечавших для удара только один объект. Ибо если противник точно знает направление вашего удара, то тем самым он имеет наилучшие шансы принять меры предосторожности и ослабить ваш удар. С другой стороны, если вы создадите одновременную угрозу нескольким объектам, то тем самым рассеете внимание противника и заставите его рассредоточить силы. Кроме того, такой метод отвлечения внимания противника является наиболее экономичным, так как он позволяет вам сосредоточить большую часть своих сил на направлении главного удара, примиряя, таким образом, в максимально возможной мере требование сосредоточения сил с необходимостью их рассредоточения.

Отсутствие вариантов действий противоречит самой сущности войны. Оно грешит против умнейшего положения, выдвинутого Бурсе в XVIII в., что «план любой кампании должен иметь несколько вариантов и должен быть настолько хорошо продуман, чтобы один из этих вариантов обязательно увенчался успехом».

Для того чтобы план был реальным, необходимо учитывать противодействие, которое может оказать противник. Для более эффективного преодоления этого противодействия нужно предусмотреть возможность изменения плана сообразно сложившимся условиям. Чтобы сделать план гибким, сохраняя в то же время инициативу в своих руках, лучше всего действовать в направлении, на котором может быть создана угроза сразу нескольким объектам. Этим вы поставите противника перед дилеммой, что поможет вам захватить по крайней мере один наименее охраняемый объект, а может быть, за одним и другой.

Сунь Цзи у Розділі ІІ свого трактату пише:

...

3. Если ведут войну, и победа затягивается, — оружие притупляется и острия обламываются; если долго осаждают крепость, — силы подрываются; если войско надолго оставляют в поле, — средств у государства не хватает.

4. Когда же оружие притупится и острия обломаются, силы подорвутся и средства иссякнут, князья, воспользовавшись твоей слабостью, поднимутся на тебя. Пусть тогда у тебя и будут умные слуги, после этого ничего поделать не сможешь.

5. Поэтому на войне слышали об успехе при быстроте ее, даже при неискусности ее ведения, и не видели еще успеха при продолжительности ее, даже при искусности ее ведения.

6. Никогда еще не бывало, чтобы война продолжалась долго и это было бы выгодно государству. Поэтому тот, кто не понимает до конца всего вреда от войны, не может понять до конца и всю выгоду от войны.

7. Тот, кто умеет вести войну, два раза набора не производит, три раза провианта не грузит; снаряжение берет из своего государства, провиант же берет у противника. Поэтому у него и хватает пищи для солдат.

...

Війська, стягнуті під кордон України, не можуть там стояти вічно. По-перше, це дорого, а по-друге, деморалізує. Тому для Росії важливо отримати привід для розміщення в регіоні додаткових сил на постійній основі, до того ж під прикриттям спільної миротворчої чи поліцейської місії.

І останнє, але не менш важливе. В силу економічних проблем на фоні загальної втоми режимом всередині РФ-ії, тому конче необхідний якийсь черговий зовнішньополітичний успіх. Як мінімум, щось таке, що можливо переконливо за нього видати. Для такого роду режимів, це як віагра для імпотента чи чергова доза для наркомана.

Сподіваюсь, тепер ви краще розумієте мій скепсис і занепокоєння.

Я певен, що подібне розуміння є і у наших партнерів на переговорах в Женеві, але, відверто кажучи, важко очікувати якихось проривних рішень (насправді, навіть учасники налаштовані обережно скептично). В будь-якому випадку залишається побажати успіхів казахам у відстоюванні свого суверенітету і вірити, що не буде ніяких підкилимних домовленостей за рахунок наших з ними інтересів.

Перемовини Байдена з Путіним. Сухий залишок, контекст та наслідки.

  Звичайно, ніякого сенсаційного результату переговорів Байдена з Путіним очікувати було не варто. По суті, все важливе сказали за час, що пройшов з моменту посиленої концентрації військ РФ-ії на нашому кордоні. Зафіксували, що реакція буде, вона буде сильною -- колективний Захід нарешті консолідувався і готовий діяти не тільки реактивно, а й проактивно. Чому саме так, і чому саме зараз? Спробую пояснити.

Питання зараз не тільки в Україні. Можливо навіть не стільки. Бо Україна важлива для майбутнього Європи, а ми можемо наявно спостерігати, що старенька справді втомилась і ледь спроможна на самозахист. Не те, щоб перейматись долею України. Але...

За реакцією колективного Заходу пильно спостерігають зацікавлені очі в Тегерані і Пекіні. Опозиція в США не втомлюється критикувати адміністрацію Байдена за неспроможність стримувати ядерну програму Ірану та бодай щось протиставити нарощуванню військової міці Китаю в Індійсько-Тихоокеанському регіоні.

До речі, питання Тегерану обговорювалось на віртуальній зустрічі двох стариганів і ще невідомо, що саме тривожило Джо більше -- ядерна програма Ірану, чи ескалація на кордоні України. Я вважаю, тут неможливо щось виділити, бо всі три означенні питання складають один ланцюг, а тому пов'язані нерозривно.

Україна, як я вже написав -- це перш за все доля Європи. Іранське ж питання ставить під загрозу вплив насамперед США та їх любих друзів -- ВБ на Близькому Сході. Бо ядерна програма може зробити Тегеран центральним гравцем в регіоні, що ставить союзників Штатів, в першу чергу, звичайно, Ізраїль, перед лицем виживання. А є ще Саудівська Аравія, сунітський Ірак. Спалахнути може так, що наші проблеми здаватимуться квіточками і залишаться тільки нашими. Ну, можливо, ще поляків з прибалтами.

Китайців на зустрічі не чіпали, наскільки відомо з релізів, та й який сенс з васалом обговорювати сеньйора?

Пекін також цілеспрямовано підриває вплив США і ВБ в Південно-Східній Азії. Зрештою, постає ключове питання, чи зможе Америка продовжувати надавати гарантії безпеки Японії, а ВБ зберегти свої позиції в регіоні. З якого британці стало відступають протягом десятиліть, виконуючи так звану Декларацію по деколонізації, прийняту ООН в 1960 році. Намагання зберегти економіко-політичний вплив без постійної присутності військових контингентів, як бачимо, зрештою наштовхнулись на значно зрослі економічні та воєнні можливості Китаю (саме тому авіаносці набули такої ваги в розвинених країнах, ставши фактично плавучими військовими базами).

Окрім Китаю, там достатньо локальних гравців, які вносять додаткові фактори невизначеності і напруги. Чого варті тільки Індія з Пакистаном. А головне, певно надихнувшись діями РФ-ії в Криму, Китай відверто вже заявляє, що не виключає силового вирішення "тайваньского питання". На самому початку 2019 року Сі Цзіньпін в своєму виступі якось буденно закликав населення Тайваню бути готовим до майбутнього об’єднання з КНР. Але саме США через “Закон про відносини з Тайванем” має зобов’язання перед тим у випадку загрози його безпеці.

В контексті вищенаписаного, формується чітке розуміння тієї ролі, яку наразі відіграє Україна на глобальній політичній мапі. Якщо колективний Захід мляво прореагує на вибрики кремля, як він зробив у 2014 році, це напевно спричинить ефект доміно з погано передбачуваними наслідками. Очевидно одне, у такому випадку розвинені країни західних демократій, так званий вільний світ, суттєво втратить у своєму лідерстві та перестане грати першу скрипку в політиці, економіці, а згодом поступово і в науковій та культурній сферах. Саме тому цього разу кремль не буде скептично ставитись до застережень США та союзників, бо там знають, що ставки гранично високі, і що наслідки для нього будуть не те, що відчутними, а руйнівними.

По суті і в сухому залишку моложавий господар кремля в цій ситуації відіграє роль "пробного шару" для Китаю, надаючи тому можливість перевірити реакцію Заходу на подібні загрози. Її ступінь, шляхи, рівень консолідації, тощо. Тобто кремль все більше втрачає політичну суб`єктність, перетворюючись на другорядну фігуру в геополітичних стосунках великих гравців. 

Протесты в Беларуси в контексте украинского Майдана.

 

События в Беларуси заставили меня, да и многих из нас вспомнить то, что происходило в Украине почти семь лет тому назад. Вспомнить, и сделать попытку подвести определенные итоги. Чем я и занялся.

Эту статью я написал 10 августа и пока дорабатывал, некоторые её положения уже начали реализовываться. Но держите в уме, что писалась она шесть дней тому назад.

Самое время поговорить о протестах в Беларуси в контексте украинской Революции Достоинства. Думаю, мало у кого есть сомнения, что эти события из одного ряда, но в то же время они далеко не тождественны. И вот на этих общих чертах и различиях, а также перспективах хочется заострить внимание.

Кроме того, для меня это повод сделать выводы и подвести определенные итоги, пока Майдан 2013-14 годов окончательно не оброс легендами, причем отрицательного толка, к чему сейчас, к моему великому сожалению, наблюдается тенденция. Сейчас мы находимся в стадии реакции и всё шире проявляется склонность нивелировать ценности Майдана одновременно превознося экономические «свершения» ОПГ им. Януковича. Мол, был порядок и хлеб с маслом, но вдруг, непонятно почему и зачем, какие-то неадекваты – безработные, неудачники и прочие маргиналы начали «майданить».

Как гласила популярна в РФ-ии версия, которую усердно тиражировали их пропагандоны и с упоением подхватывали наши местные, родные идиоты и потенциальные коллаборационисты: собрались и «майданят», так как работать не хотят; да и работы особо нет – сбор урожая закончился, в Польше все унитазы вымыли, заняться больше нечем. Слегка утрирую для смеха, но в целом логика у этой публики такая, сейчас она с небольшими вариациями повторяется относительно протестующих в Беларуси.

Первое.

Майдан был логической реакцией активной части народа Украины на беспредел, сопровождавший правление криминально-олигархического клана Януковича. А по сути, типичной ОПГ в масштабах государства. Реакцией логичной и предсказуемой (на этом моменте сделайте себе в памяти закладку, мы к нему вернемся), учитывая ментальность и традиции нашего народа.

Второе.

То, что эта реакция была спонтанной, не исключает того, что к ней было готово заинтересованное в анархии на территории Украины руководство нашего северо-восточного соседа. Вопрос Крыма, особенно в контексте нахождения там своего Черноморского флота, не закрывался РФ-ей никогда. Повторяю, никогда, начиная с первых дней независимого существования наших государств. В 90-е, во время острых внутренних проблем: социально-политического, экономического кризиса и войны в Чечне, этот вопрос временно отошел на второй план, но с повестки дня не снимался, повторюсь, никогда. Об этом также свидетельствует то, что, несмотря на так называемый «Договор о дружбе» (полностью «Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между РФ и Украиной»), подписанный в 1997 году, окончательная делимитация границ так и не была проведена за все годы независимого существования Украины и РФ-ии.

Провокация кремля возле о. Тузла хорошо демонстрирует направление мыслей и настрой руководства (да и что стесняться, подавляющей части населения также) РФ-ии в решении подобных «споров». Напомню, произошла эта провокация в момент тесной дружбы, когда у руля был «свойский парень» Кучма, а не «пративный злой националист и русофоб» Ющенко. Высосать правдоподобный повод для обвинений в национализме, притеснениях русских и нападках на «великий и могучий» в то время не смогли бы даже такие знатные сосатели как Соловьев с Киселевым (хотя, кого я обманываю, конечно, смогли бы). Тем не менее, все эти аргументы в качестве последующего оправдания агрессии РФ-ии с этого места можно смело выкинуть в топку.

Третье.

Фактическая подготовка к аннексии Крыма начала производиться с 2003 года – когда практически по всему периметру постсоветского пространства стало реализовываться центробежное относительно Москвы движение в сторону ближайших политических массивов. Немного особняком, но в той же парадигме т.н. цветных революций находится «бульдозерная революция» в бывшей Югославии, закончившаяся свержением Милошевича. Собственно, образ Милошевича в Гааге и его последующая смерть в тюрьме стал основным пугалом всех диктаторов. А главным образом кремлевского сидельца. Затем Грузия, Украина, Кыргызстан, где протесты закончились смещением предыдущих режимов и Армения – 2008, Беларусь — 2010 и РФ-ия – 2012, где режимы устояли. Позже к образу Милошевича добавилась еще более устрашающая судьба Каддафи на фоне событий «арабской весны» и противостояние окончательно приобрело бескомпромиссный характер.

Мне смешно, когда разного рода политологи и эксперты говорят об аннексии Крыма как о ситуативной реакции, тактической находчивости. Это очевидная чушь. Реальными триггерами стали, задолго до известной Мюнхенской речи и Грузинской войны, «цветные» революции в Грузии и Украине, а также последующие заявления Ющенко о том, что договор о пребывании ЧФ РФ в Крыму не будет продлен. Это также обозначило временнЫе рамки для решения вопроса.

Вот пример типичной логики росполитиков, определяющий все их действия на протяжении всего периода после распада СССР (источник «Українська правда» https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2005/08/15/4391024/ ) :

"19 апреля 2005 года в Симферополе депутат Госдумы России, член фракции "Родина" Алкснис заявил: "передача Крыма Украине в 1954 году была не правовой и неконституционной. Пока мы были едины, так вопрос не стоял, но с учетом того, что Украина дрейфует во вражеский для России лагерь, Россия будет вынуждена думать, как быть со статусом Крыма для возвращения Крыма в состав России, так как Россия не может допустить, чтобы в Севастопольской бухте стояли корабли НАТО с ракетами нацеленными на российские города".

Про откровенно шовинистическую агрессивную риторику мера Москвы Лужкова и лидера крупной фракции Госдумы Жириновского думаю напоминать не надо. Особенно тем у кого память не куриная. Обращаю внимание, это не маргиналы на окраинах политической жизни, а состоявшиеся и весьма влиятельные на тот момент политики.

Это предыстория.

Теперь к сути, а именно событиям осени 2013 – зимы 2014 годов в Украине.

Обращаюсь теперь к плакальщикам за Януковичем. Этот тупой идиот и его тупое и/или преступное окружение, состоявшее большей частью из коллаборационистов и прямой агентуры кремля дало загнать себя в ситуацию цугцванга, когда их любой последующий шаг ухудшал положение – приводил либо к «братскому» поглощению, либо к внутреннему конфликту и периоду неуправляемости, когда государство не способно адекватно реагировать на внешние угрозы. То же самое, к чему последовательно толкают режим Лукашенко в Беларуси. Зек и колхозный директор наивно полагали, что они самые хитроумные и сумеют переиграть систему во главе с опытным опером. Не они первые пали в этой неравной битве мудаков.

Теперь прошу вас читать внимательно.

Такой расклад никак не обесценивает мотивов и порыва людей, вышедших на Майдан действительно в защиту собственного достоинства, права жить в полный рост, а не на полусогнутых, как привыкли это делать их оппоненты, не понимающие, чего хотят эти «малохольные». На Майдане были люди с этим ощущением и готовностью отстаивать его до конца. Это главное и определяющее в Революции Достоинства и поэтому такое её название вполне оправдано.

Но сама ситуация Майдана была прогнозируема, поэтому наш всю дорогу набивающийся в братья сосед был готов подогревать и использовать её в своих интересах, а именно для аннексии Крыма – и дальше по ситуации. Задача минимум – аннексия Крыма, задача максимум – "Новороссия" , в той или иной форме контроль над всей Украиной с дальнейшей ползучей экспансией на Запад. Откусывая, насколько позволят внутренние ресурсы и внешнее сопротивление. Фантомные боли империи не утихали никогда и не утихнут, пока от РФ-ии так или иначе не отвалятся все её колонии.

Ещё важный момент, особенно в контексте происходящего в Беларуси. На Майдане РФ-ия присутствовала с обеих сторон: и на стороне силовиков режима Януковича, о чем немало свидетельств, начиная от фотографий и селфи самих россиян, заканчивая поставками «улучшенных» спецсредств для «Беркута» повышенной поражающей способности, в Украине запрещенных.

И со стороны протестующих. Я сейчас говорю не о тех немногих россиянах, кто приехал по зову сердца. В первую очередь это касается ультраправых организаций, нашпигованных агентурой и/или целиком подконтрольных своим кремлевским кураторам (я здесь имею ввиду откровенных нацистов, вроде организации «Белый молот» и др., а также мутных персонажей, а на самом деле провокаторов со стажем, вроде товарища самого известного идеолога рашизма Дугина – Корчинского с его «Братством» и не только его), присутствие которых на Майдане, особенно в его боевом авангарде было необходимо РФ-ии для того, чтобы представить украинский протест в первую очередь миру, но и своему внутреннему потребителю, а также восприимчивой для рос. пропаганды значительной части украинцев, как фашистский переворот. Тем самым формируя через свои СМИ на Западе и через правильным образом простимулированных западных журналистов нужное для себя общественное мнение в демократических странах. А также для поддержания необходимого градуса напряжения. Это развязывало руководству кремля руки для дальнейших агрессивных действий. Режим в кремле уже давно подмял ультраправое (начиная с футбольных «ультрас») движение внутри рф-ии, сделав удобным инструментом для реализации задач, в основном криминального или полукриминального характера, которые внешне не должны были связаны с официальной политикой государства. К тому же везде, куда способны дотянуться его липкие лапки, кремль финансируют оба крайних крыла – как слева так и справа, таким образом создавая себе удобный инструмент для распространения хаоса.

Действуя наверняка, чтобы ситуация стала ещё менее контролируемой, кремль всегда старается спровоцировать конфликт между левыми и правыми. По вышеупомянутым причинам, сделать это не сложно. Но также, когда надо, они могут выступать и единым фронтом, здесь можно вспомнить совместные акции в середине нулевых партий Корчинского и Витренко, находящихся на крайних противоположных границах политического поля. Или протесты «желтых жилетов» во Франции.

На основании моих выводов можно сделать предположение, что, если ситуация по линии Лукашенко/силовики против протестующие/оппозиция будет развиваться недостаточно остро, на арене появится беларуский «антимайдан».

Потому что задача для кремля состоит не в том, чтобы оказывая поддержку какой-либо из сторон, обеспечить её победу, задача в том, чтобы посеять хаос, то снижая, то повышая уровень агрессии, не позволять огню противостояния затухнуть. Я подробно описывал эту стратегию в статье «Антихрист. Бес пафоса» от 30 ноября 2015 года.

Это древняя как мир стратегия ловли рыбы в мутной воде (см. книгу «36 китайских стратагем»).

Вы, когда читаете это, держите перед глазами актуальную ситуацию в Беларуси, потому что сценарии для нас и их писались в одних кабинетах, с учетом ситуативных различий, которых тоже хватает. Но канва сюжета все та же.

Кремль будет подогревать внутренний конфликт до тех пор, пока ситуация окончательно потеряет управляемость и безусловно попытается воспользоваться ею в своих интересах. А именно, подмять Беларусь под себя окончательно, лишив её даже виртуальной независимости. Это открывает для него множество перспектив – от полной легитимизации своего «обнуленца»: в новых условиях, в случае де-юре и де-факто слияния двух государств вопросы относительно легитимности изменений в Конституцию и "обнуления" всех предыдущих сроков на посту президента только РФ-ии отпадают сами собой. Как там будет называться пост Лукашенко, значения не имеет – это будет пост формального зиц-председателя – главное, что кремль станет полноправным хозяином в Минске.

Потом, это новая политическая победа, а победителей любят и, как известно, не судят. По-крайней мере, не на вершине их славы и не в политической традиции улуса. Для всероссийского пастыря Путина и его подопечных это будет очередная внешнеполитическая победа. Не факт, что эта победа не обернется фатальным чаном со студеной водой (учитывая то, что Грузия была чаном с молоком, а Украина чаном с кипятком) для престарелого царька. Но солидные люди в кремле вряд ли помнят сказку «Конек-горбунок») Поэтому логика развития событий, скорее всего, останется такой.

В планах наверняка сделать Беларусь удобный плацдармом для новой атаки на Украину ( а вообще открываются перспективы по всем трем интересным направлениям: Украина, Прибалтика, Польша). Как минимум, постоянная угроза будет оттягивать силы с других направлений, давая больше возможностей для развития успеха по любому из них, по сути наша страна оказывается в клещах, особенно, с учетом Приднестровья. Плюс вбивается клин по исторической оси Балтика — Черное море, о необходимости развития которой я писал в 2014 году в статье «Что делать? Для начала – прекратить суетиться» (сейчас на слуху новосозданный Люблинский треугольник. Приятно, что мои мысли находят практическую реализацию на таком уровне) . Пока достаточно, хотя это далеко не все.

О новой кластеризации общества, порядке и хаосе. Ч.2.

Продолжим с графика, который мы рассматривали в первой части статьи. Посмотрим на него ещё раз:

Рис.1 Сходимость к асимптоте с уменьшением периода колебаний

В прошлый раз я отметил, что и нижний, и верхний пределы являют собой «тепловую смерть» системы, вследствие её разрушения или затухания. И пояснял, почему. Чтобы не повторяться, вот ссылка на первую часть, смотрите комментарии ко второму графику:

https://touchytough.blogspot.com/2019/12/blog-post.html

Также я обещал рассмотреть варианты решений для ситуации, как есть и как могло бы или должно быть. Итак.

Мы все понимаем (чувствуем, ощущаем, интуитивно проницаем – зависит от того, какой вид ориентирования у вас доминирует – но это тема другого разговора) , что современный нам мир лихорадит. О причинах я говорил не раз, ссылки есть в первой статье. Мы так устроены, что нуждаемся в ориентирах, особенно в беспокойные времена, чтобы окончательно не потеряться среди потока событий. 
Более того, подтверждено экспериментально, что осознанный выбор в конечном итоге  лучше случайного. Поэтому давайте разбираться, ведь, чем больше наши ориентиры будут адекватны реальному положению дел, тем с меньшими потерями мы с вами выйдем из этой «зоны турбулентности».

                                                   * * *

Я уже писал об историко-политическом дыхании, сопровождавшим развитие человечества со времен возникновения социума, которое выражалось в движении в двух противоположных направлениях: на укрупнение политических образований – и тогда в качестве венца этого процесса создавались империи, система становилась более детерминированной, и на их дробление – тогда рычаги власти переходили к главам более мелких политических единиц. /Здесь важно помнить, на каком этапе организации общества эти процессы происходили./

Также я выразил свое видение современности, написав, что, по моему мнению, сегодня фокус политики смещается с уровня национальных государств в двух противоположных направлениях. Условно «вверх», к глобализации, унификации и условно «вниз», что выражается в различных видах децентрализации, вплоть до активных сепаратистских тенденций. Здесь кто-то, возможно, подумал, что я впал в противоречие, как с крестиком и трусами. Поэтому этот тезис требует разъяснений. Они будут чуть позже.

 В одной из своих статей я предложил рассматривать три стадии развития цивилизаций. Первая стадия характеризуется преобладанием «аристократии силы», вторая – «аристократии денег» и третья – «аристократии духа» (пример – рыцарство в Средневековой Европе, буржуазия в Новое время и то, что формируется в данный момент, начиная с развития социалистических движений во второй половине 19-го – начале 20-го века). Что находит воплощение сегодня в людях, вроде Илона Маска и становлении постиндустриального или, если воспользоваться положительной характеристикой, информационного общества. Вообще в различных движениях, сосредоточенных на примате нематериального над материальным, идеи над материей. Не случайно в своё время остроумный Бертран Рассел в «Истории Западной философии» провел аналогию между идеями социализма и христианства. Цитата:

Еврейский образец истории, прошлой и грядущей, характеризуется чертами, позволяющими ему во все времена находить могучий отклик в сердцах угнетенных и несчастных. Св. Августин приспособил этот образец к христианству, а Маркс к социализму. Чтобы понять Маркса психологически, следует использовать следующий словарь:

Яхве – Диалектический материализм

Мессия – Маркс

Избранный народ – Пролетариат

Церковь – Коммунистическая партия

Второе Пришествие – Революция

Ад – Наказание для капиталистов

Тысячелетнее царство Христа – Коммунистическое общество

Термины слева дают эмоциональное содержание терминов справа, и именно это эмоциональное содержание, знакомое воспитанным в христианских или еврейских традициях, делает эсхатологию Маркса заслуживающей внимания.

Возьмем пример из Древнего мира. Могущество Рима формировалось усилиями «аристократии силы». Этот процесс вывел на вершину политической и общественной жизни Рима эквитов или всадников – первоначально, сражавшуюся верхом патрицианскую знать.

Позже, с образованием нобилитета, когда стали развиваться торговые отношения и ростовщичество, в сословие эквитов стало возможным попасть по имущественному цензу. Т.е. в свои права начала вступать «аристократия денег». Реальное влияние появилось даже у богатых вольноотпущенников – бывших рабов. Ситуация, которую высмеивает Петроний в «Сатириконе».

В конечном итоге, во времена поздней Империи – эпохи домината, установленного предшественником Константина Великого – Диоклетианом,  политическое влияние стало сосредотачиваться в руках «аристократии духа». И непрерывность власти, а также некоторых жизнеспособных традиций (континуитет), при переходе от рабовладельческого строя к феодальному в конечном итоге были обеспечены христианской церковью. Которая, по сути, стала цементом, позволившим совершить этот «фазовый переход» , предотвратив полный упадок и тотальное разрушение предыдущих порядков. Т.е. анархию и связанную с ней «тепловую смерть» системы в ранее изложенной классификации.

Графически это можно изобразить следующим образом:

Рис.2 Фазовый переход с сохранением традиций(инерционный)

График требует пояснений. Итак.

Период колебаний общественно-политических систем от одного полюса к другому в своем развитии происходит с уменьшением периода (т.е. возрастает их частота). В случае, как показано на рис.2 , если система развивалась в сторону увеличения её организованности (т.е энтропия в этой системе снижалась), в определенный момент инерция такого движения придает ей необходимую устойчивость перед влиянием неблагоприятных, разрушающих воздействий. Что позволяет совершить в точке бифуркации, даже под ударами глубоких системных потрясений и даже в сочетании с самыми неблагоприятными внешними воздействиями, тот самый фазовый переход на следующий уровень социальной организации.

Пример: поздняя Римская империя, начиная с упомянутых реформ Диоклетиана и его преемника Константина. Перенос последним столицы в греческий Византий по сути обеспечил континуитет (т. е. политическую преемственность) при переходе от рабовладельческой системы к феодальной, позволив избежать полного «обнуления» исторической традиции (как это, к примеру, произошло во время «катастрофы Бронзового века»; но об этом позже).

Но ситуация может развиваться и по-другому, как указано на графике рис.3:

Рис.3 Фазовый переход с обнулением традиций(нигилистический)

При таком развитии со временем энтропия растёт, что делает систему неустойчивой и склонной к распаду (здесь можно вспомнить нашу неньку Украину). 
  Это, кстати, не приговор (как необязательно в предыдущем варианте инерционный переход к следующей формации, с сохранением континуитета), но инерция такого движения требует значительного внешнего импульса или внутреннего мотива. Причем строго определенного характера, направленного на возрастание управляемости (увеличения количества информации в системе, говоря языком теории систем), что позволит изменить сложившийся тренд развития (так произошло с Грецией после её завоевания римлянами,  позволив грекам сохранить некую преемственность и через несколько веков стать этническим ядром восточной ветви Римской империи – Византии). 
В обратном случае, в конечном итоге такая система склонна к распаду под ударами неблагоприятных внешних воздействий и/или накопившимися внутренними противоречиями.

Я хотел бы ошибаться, но к этой модели близка ситуация в современной Украине. Поэтому, чтобы сохранить себя, нам необходимо найти внутренний ресурс и объединяющие идеи, которые смогут привести нас к следующему историческому этапу, сохранив национальную общность и политическую субъектность. Поэтому я так и ратую за значительное повышение уровня политической дискуссии внутри страны, то, чего некоторые  упорно не хотят понять и простить мне.

Как я любил писать когда-то давно: Далі буде.