Я колись вже писав, що головною стратегічною перевагою русні є готовність дохнути в промислових масштабах за будь-які цілі -- примарні, чи навіть зовсім дикі й незрозумілі, спродуковані хворобливою уявою їх поводирів. І робити вони це будуть доти, поки для цього існує потенціал – людський, економічний, матеріально-технічний і, що важливо не в останню чергу, психологічний.
В мене є одна максима, яка виглядає так: «сталість будь-яких змін прямо пропорційна відносній кількості людей, приймаючих участь в процесі їх реалізації , використаних ресурсів, а також проміжку часу, за який ці зміни були проведені». Простіше кажучи, чим більша відносна (тобто в процентному відношенні до загальної) кількість людей та інших ресурсів, задіяна в реалізації змін, та чим більше часу ця реалізація зайняла, тим більша вірогідність, що ці зміни стануть кардинальними, справді трансформуючими для суспільства, в якому вони відбуваються.
Це зрозуміло навіть інтуїтивно: радикальні зміни потребують інтенсивних та пролонгованих зусиль. Це універсальний закон, застосовний як до людського тіла, так і до великого державного організму. Якщо якийсь з цих критеріїв не виконується, зміни будуть або незначними або не сталими, система адаптується без необхідності в трансформації. Ноу пейн -- но гейн, як говориться в англійській.
Тепер до висновків.
Перший стосується нас, українців.
Наше суспільство, м’яко кажучи, і нажаль, не зовсім здорове. Навряд чи знайдеться багато людей, хто не погодиться з цим твердженням. Хвороблива реакція на будь-які стресові події, зазвичай інтенсивно підігріваєма ворожими ІПСО, тому доказ. Як і обидва Майдани є доказом, що змінити це швидко, задіявши незначну кількість політично активних громадян, не вийде. Система абсорбує цей стрес, адаптується за рахунок незначних трансформацій та продовжує своє існування, буцім нічого не сталося.
Тому, як не дико це для когось прозвучить, але ця війна – наш шанс на зцілення. Так, болісний, кривавий, але дивіться вище, чому неминучий. Для нас давно пройшли часи паліативних заходів, якщо вони взагалі були в Новітній історії. Мирні часи на даному етапі розвитку людства, нажаль, не створюють для суспільства викликів, які спричиняють потужну мобілізацію, якої достатньо для розв’язання заплутаного клубка важких проблем, подібних тим, що накопичились в нашій державі за 30 років Незалежності.
Тим паче, не ми цю війну розв’язали. Нас поставили перед фактом, але наш вибір як цим фактом скористатись – як приводом для нескінченного ниття і тужливих пісень про важку долю, чи як імпульсом для потужного стрибка в майбутнє, десь ближче до авангарду людства. Стати краще, знаходячи якісь нові, нестандартні рішення для проблем, що постають перед сучасною цивілізацією з лякаючою інтенсивністю. А не плестись в її хвості, підбираючи крихти та кістки зі столу, де розмістились основні гравці. До речі, ми ВЖЕ це робимо, нехай поки що епізодично, не зовсім системно, але початок покладено. Дуже сподіваюсь, що це стане сталою тенденцією.
Другий стосується наших ворогів.
До речі , варто перестати ворогів вороженьками. З огляду на підступність та жорстокість нашого ворога, цей сталий евфемізм виглядає якось недоречно. Можливо, я помиляюсь, і це такий психологічний прийом, ознака нашої ментальності, але суто мої відчуття такі. Тепер до справи.
Припустимо, війна тривала б кілька місяців, як сподівалися в тому числі і багато з тих, хто добровільно долучився до лав ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення рф-ії. Як я, наприклад. В мене, мабуть, сталася б депресія, якби я знав тоді, що затримаюсь в армії більш, ніж на півтора роки, з невизначеними перспективами по строкам демобілізації.
По-моєму, очевидно, що ситуація б не вирішилась остаточно, і це вирішення було б відкладене до якихось більш сприятливих часів. Для кого ці часи були б сприятливішими – для нас чи наших ворогів, можливо, для когось дискусійне питання, але не для мене. Якщо пригадати статус кво навіть річної давності, я вже не кажу про весну 2022 року – в економіці, озброєнні, рівні міжнародної підтримки, тощо – стає зрозумілим, що стартові позиції для нас і наших «вороженьків» складалися зовсім не на нашу користь. Це не враховуючи фактор відміни самих болючих для рф-ії санкцій. А вони були б відмінені, можете не сумніватись.
Як і той фактор, що на фоні справді народного піднесення політичне поле України змінилось мало і гнила система (яку варто називати антисистемою, бо вона продукує мало конструктивного і позитивного) швидко відновила б свої позиції і продовжила сталий рух України в темне нікуди. І навіть теоретично самі чисті й незатьмарені бажання змінити ситуацію кардинально не допомогли б. Ми це вже проходили на Майдані, про що я згадував вище.
А я ще не згадав переозброєння армії. Сучасні танки, касетні боєприпаси, F-16 – рік тому про передачу нам такого озброєння предметно ніхто не говорив. Перші Хаймарси запрацювали, нагадаю, наприкінці червня 2022 р. Зупинись ця війна тоді (чого на емоційному рівні я бажав як тоді, так і зараз) , рф-їя швидко б відновилась, зализала незначні рани і кинулась в бій при першій ж слушній нагоді. Наростивши потенціал, врахувавши помилки та серйозніше сприймаючи наші оборонні можливості, вже без парадної форми в рюкзаках, якщо звернутись до символів. В якості прикладу згадайте першу і другу Чеченські війни.
Що робили б в цей час ми, можу стверджувати досить впевнено -- продовжували б чубитись на політичному та всіх інших можливих фронтах, швидко забувши, хто справжній ворог, як тільки б закінчились інтенсивні бойові дії, а на стіл поклали якийсь поновлений формат Мінських угод. Чубились до тих пір, поки не витоптали би вщент всі, як моральні, політичні, так і дипломатичні здобутки перших місяців війни. Діксі, як то кажуть.
І, ближче до фіналу, про дипломатію.
Рік тому регулярно з вуст західних політиків, в тому числі провідних , звучали заяви про те, що повинна чи, як мінімум, варто зробити Україні, щоб закінчилась ця війна. Так, нібито українці напали на рф-ію, це їх відповідальність і вони виступають в якості драйверів війни.
Що маємо сьогодні? Будь-які спроби вирішити долю України без України, розмови про доцільність якихось територіальних поступок стали неприйнятними в пристойному політичному середовищі. Поодинокі «проколи», на кшталт недавньої заяви Стіана Єнсена, наражаються на несприйняття і, як правило, закінчуються вибаченнями, поясненням про «особисту думку, яка не виражає позицію відомства» або відставкою.
Тобто, нарешті Україна почала набувати справжньої політичної суб’єктності в міжнародній політиці, і значення цього процесу важко переоцінити. Я цей фактор відмітив у дописі від 7 травня 2023 року, коли коментував інтерв’ю постпреда США при НАТО Джуліани Сміт та висловлювання в тому ж ключі Ентоні Блінкена. Вони артикульовано заявили про неприпустимість нав’язування Україні будь-яких рішень, особливо стосовно подальшої долі її територій. До цього такий дискурс не був таким незаперечним і загальноприйнятим, і саме він послуговує вартісним показником, що характеризує зростаючу міжнародну суб’єктність України. Ні рік тому, ні навіть півроку таке не було настільки очевидним.
Звідси висновок і узагальнення.
Для того, щоб справді позбутись постійної загрози зі сторони рф-ії, щоб над Європою та нами, як її форпостом, не нависав скажений ведмідь з неадекватними амбіціями, недостатньо дати цьому ведмедю щиголя по носі. Бо ефект буде протилежним, ведмідь ще більше оскаженіє.
Для того, щоб цю загрозу було нівельовано, потрібна абсолютна деградація економічного, промислового, військово-технічного та наукового потенціалів рф-ії. Без можливості відновлення в близькій перспективі, як мінімум. На фоні моральної деградації, яка там розпочалась давно і слугуватиме каталізатором означених процесів, як і можливою запорукою їх незворотності. І вже зараз є одним із факторів, визначаючим провали рф-ії в розв’язаній нею війні.
Згадану деградацію, до речі, спричинили не якісь ворожі дії підступного Заходу, а доморощені кремлівські поводирі зі згоди й схвалення пасивно-агресивної більшості населення. Яке з готовністю, згідно звичного радянського рефлексу, обміняло за непотрібністю свободу, політичну активність, необхідність думати й вибирати на більш-менш повний холодильник і милі серцю казки про «вєлічіє» і чергове «вставаніє с колєн».
А таке не робиться миттєво, чи навіть швидко. Щоб ефект був сталим, потрібно виконання умов, викладених на початку цієї статті в моїй максимі (пам’ятаємо, ресурси помножені на час). Чим більшу кількість людей в самій рф-ії торкнеться ця війна, чим більше деградує економіка, чим значніше буде підірвано промисловий та воєнно-технічний потенціали -- тим менше шансів буде на відновлення і більша вірогідність того, що цей недоколос на глиняних (а може навіть гірше) ногах обвалиться під вагою власних нереалізованих амбіцій.
Немає коментарів:
Дописати коментар