Багато хто вважає, що події в Казахстані вигідні для України, мовляв, вони відволікають кремль від нас та можуть стати пасткою для режиму путіна, чимось на кшталт Афганістану-2.0.
Я дуже скептично ставлюся до цієї точки зору і далі поясню чому, підкріплюючи свої висновки посиланнями на авторитети. В основному, на авторитет Ліддела Гарта, чию книгу , певен, дуже ретельно штудіювали, як військові стратеги в РФ-ії, так і, як мінімум, читало її політичне керівництво.
Перше. Як це неодноразово було раніше, Москва підвищує ставки перед перемовинами, намагаючись відкусити якнайбільше, таким чином покращуючи для себе початкові умови на торгах. Це звична для неї тактика, ми вже з нею мали нагоду зіткнутись на Донбасі. Тому на фоні перемовин по “гарантіям безпеки” в Женеві, введення військових ОДКБ в Казахстан без сумніву посилюють перемовну позицію Москви. Важливий тут нюанс — всі фактично розуміють, що в Казахстан зайшла Росія, але формально відповідальність розподілена між членами ОДКБ. Це суттєва відмінність від Афганістану 1979 і фактично намагання мавпувати дії США в Іраку. Тому сподівання на те, що РФ-ія “зав’язне в пастці, розставленій хитрим НАТО”, дещо передчасні.
Ліддел Гарт так і писав ще в 40-х роках:
"Уряд може вирішити, що розгром супротивника є для нього занадто важким завданням чи не виправдовує затрачених зусиль, і що цілі воєнної політики можуть бути краще досягнуті за рахунок захоплення территорій, які цей уряд зможе контролювати або використовувати в якості козира на мирних перемовинах".
Козир тут такий, що, зайшовши в Казахстан, РФ-ія отримує можливість тримати там свій контингент під виглядом “миротворців ОДКБ” в якості опудала (постійної загрози застосування, якщо, наприклад їй здасться, що гарантії недостатні чи порушуються) на декількох напрямках. Фактично, це буде ще одна військова база Росії в регіоні, які б формальні ознаки вона не носила. Це і загроза та/або оперативний резерв у випадку наступу на Україну, це і загроза Грузії та Азербайджану в доповнення до існуючих російських баз в Вірменії та на території Грузії. Певен, лояльність Пашиняна куплена не тільки за рахунок батога, але і пряника. Далі потенційний успіх можна розвивати, загрожуючи туркам та підтримка лояльного режиму в Сирії, яким розглядається розміщення ВМБ РФ-ії в Тартусі. Так що це для неї практично “вишенька на торті”. При чому в кожний момент ситуацію можна несподівано розвернути і постаратись вирішити “українське питання” якимось черговим бліцкригом.
Я підкреслюю, що не знаю яким чином ситуація в Казахстані вирішиться, хоча думаю, що скоріше за все буде зафіксований певний “статус кво” в підвішеному стані, який так полюбляє Росія, бо залишає тій простір для військового та політичного маневру. Але ніхто не відміняє сюрпризів. Я тут говорю про цілі і мотиви кремля і ніяким чином не намагаюсь віщувати.
Друге. Багатьма відволікання РФ-ії на Казахстан здається виграшним бо ніби означає послаблення тиску на Україну. Як бачимо, цей відволікаючий маневр має успіх, в тому числі, і в інформаційному плані. А тепер візьміть мапу і уважно на неї подивіться. Насправді, ні про яке послаблення тиску не йдеться, навпаки, по вищезгаданим причинам є сенс говорити про посилення загрози. Ключовими факторами вдалого стратегічного задуму є несподіваність і непередбачуваність. Ефект несподіваності для кремля в Україні зник, коли в листопаді зарясніли публікації про накопичення рос. сил на наших кордонах. Тому Казахстан став добрим відволікаючим маневром (і ми бачимо по реакції, досить вдалим), яким можна прикрити подальше збільшення контингенту. До того, як я згадував, залишається варіативність, простір для маневру, суттєво збільшуються напрямки головної загрози, а також можливості накопичення резерву для її підтримки або розсіючих ударів по декільком напрямкам.
Також можна насичувати територію своїми військами без якихось парадних наступів, якщо основний удар буде з півночі, атакувати комунікації та постачання, що створює загрози для чергових котлів.
Знову підкреслюю, я не віщую, але даю зрозуміти, чому події в Казахстані посилюють позиції Москви на перемовинах в Женеві і в чому саме є це посилення.
Ось що пишуть авторитети :
Обычно правительство, отвечающее за определение целей большой стратегии в войне, решает вопрос, как должна действовать стратегия – добиваться ли военного решения или как-то иначе. Как военные средства являются только одним из орудий для достижения цели большой стратегии (один из инструментов в руках хирурга), так и сражение (бой) представляется только одним из средств для достижения цели стратегии. Если условия благоприятны, то военные средства обычно дают самый быстрый эффект, если же условия неблагоприятны, то использовать такие средства нецелесообразно.
Предположим, что стратегу предоставлено право добиваться военного решения. Тогда его задача – достигнуть своей цели при наиболее благоприятных условиях, чтобы результаты были наилучшими. Следовательно, его действительная цель заключается не столько в том, чтобы искать сражения (боя), сколько в том, чтобы добиться создания выгодной стратегической обстановки. Если эта обстановка сама по себе не приведет к решению, то во всяком случае она должна обеспечить достижение его путем сражения.
Имея в виду, что противник может приготовиться к отпору на новом направлении, необходимо основной обходный маневр дополнить маневрами на второстепенных направлениях, рассчитанными на отвлечение внимания противника. Целью такого отвлечения внимания является лишение противника свободы действий, причем оно должно вызвать как физический, так и психологический эффект. В физическом отношении действия по отвлечению внимания должны привести к рассредоточению сил противника или к использованию их на второстепенных направлениях, с тем чтобы эти силы не могли оказать эффективного противодействия нанесению удара на решающем направлении. В психологическом отношении этот же эффект достигается игрой на нервах командования противника и его дезинформацией. Вот что гласит стратегический девиз Джэксона:«Озадачивай, вводи в заблуждение и захватывай врасплох». Озадачить противника и ввести его в заблуждение – значит отвлечь его внимание, а внезапность действий служит важным фактором нарушения устойчивости противника. Посредством отвлечения внимания командования достигается распыление войск. Потеря противником свободы действий является результатом потери им свободы замысла (выделено мной).
І далі (читайте уважно, тримаючи в голові, що я написав на початку, найзначніше я виділив жирним шрифтом):
В своем знаменитом определении экономии сил Фош так сформулировал эту мысль: «Искусство использования всех ресурсов в определенное время и в определенном месте — искусство использования там всех войск, а чтобы сделать это возможным, необходимо налаживание между ними постоянной связи вместо расчленения их и постановка перед ними частных постоянных и неизменных задач. По достижении результата должно быть проявлено искусство такой перегруппировки войск, которая обеспечила бы их быстрое сосредоточение и согласованные действия против нового объекта».
Следующим требованием двусторонней войны является то, что для обеспечения захвата одного какого-либо объекта необходимо создать одновременную угрозу нескольким объектам. И этом заключается важное отличие современной доктрины от доктрины XIX в. Фоша и его последователей, намечавших для удара только один объект. Ибо если противник точно знает направление вашего удара, то тем самым он имеет наилучшие шансы принять меры предосторожности и ослабить ваш удар. С другой стороны, если вы создадите одновременную угрозу нескольким объектам, то тем самым рассеете внимание противника и заставите его рассредоточить силы. Кроме того, такой метод отвлечения внимания противника является наиболее экономичным, так как он позволяет вам сосредоточить большую часть своих сил на направлении главного удара, примиряя, таким образом, в максимально возможной мере требование сосредоточения сил с необходимостью их рассредоточения.
Отсутствие вариантов действий противоречит самой сущности войны. Оно грешит против умнейшего положения, выдвинутого Бурсе в XVIII в., что «план любой кампании должен иметь несколько вариантов и должен быть настолько хорошо продуман, чтобы один из этих вариантов обязательно увенчался успехом».
Для того чтобы план был реальным, необходимо учитывать противодействие, которое может оказать противник. Для более эффективного преодоления этого противодействия нужно предусмотреть возможность изменения плана сообразно сложившимся условиям. Чтобы сделать план гибким, сохраняя в то же время инициативу в своих руках, лучше всего действовать в направлении, на котором может быть создана угроза сразу нескольким объектам. Этим вы поставите противника перед дилеммой, что поможет вам захватить по крайней мере один наименее охраняемый объект, а может быть, за одним и другой.
Сунь Цзи у Розділі ІІ свого трактату пише:
...
3. Если ведут войну, и победа затягивается, — оружие притупляется и острия обламываются; если долго осаждают крепость, — силы подрываются; если войско надолго оставляют в поле, — средств у государства не хватает.
4. Когда же оружие притупится и острия обломаются, силы подорвутся и средства иссякнут, князья, воспользовавшись твоей слабостью, поднимутся на тебя. Пусть тогда у тебя и будут умные слуги, после этого ничего поделать не сможешь.
5. Поэтому на войне слышали об успехе при быстроте ее, даже при неискусности ее ведения, и не видели еще успеха при продолжительности ее, даже при искусности ее ведения.
6. Никогда еще не бывало, чтобы война продолжалась долго и это было бы выгодно государству. Поэтому тот, кто не понимает до конца всего вреда от войны, не может понять до конца и всю выгоду от войны.
7. Тот, кто умеет вести войну, два раза набора не производит, три раза провианта не грузит; снаряжение берет из своего государства, провиант же берет у противника. Поэтому у него и хватает пищи для солдат.
...
Війська, стягнуті під кордон України, не можуть там стояти вічно. По-перше, це дорого, а по-друге, деморалізує. Тому для Росії важливо отримати привід для розміщення в регіоні додаткових сил на постійній основі, до того ж під прикриттям спільної миротворчої чи поліцейської місії.
І останнє, але не менш важливе. В силу економічних проблем на фоні загальної втоми режимом всередині РФ-ії, тому конче необхідний якийсь черговий зовнішньополітичний успіх. Як мінімум, щось таке, що можливо переконливо за нього видати. Для такого роду режимів, це як віагра для імпотента чи чергова доза для наркомана.
Сподіваюсь, тепер ви краще розумієте мій скепсис і занепокоєння.
Я певен, що подібне розуміння є і у наших партнерів на переговорах в Женеві, але, відверто кажучи, важко очікувати якихось проривних рішень (насправді, навіть учасники налаштовані обережно скептично). В будь-якому випадку залишається побажати успіхів казахам у відстоюванні свого суверенітету і вірити, що не буде ніяких підкилимних домовленостей за рахунок наших з ними інтересів.
Немає коментарів:
Дописати коментар