Якщо ви очікуєте порад щодо військових стратегій і тактик, то вимушений вас розчарувати — їх не буде. Залишимо це профільним воєнним аналітикам та власне військовим.
Лейтмотивом нашого аналізу стане думка Сунь Цзи, винесена в епіграф, з якої бере початок його знаменитий трактат. Якщо точніше, то перший пункт з перерахованих п’яти явищ, що визначають успіх у війні за доктриною великого китайця. Це альфа і омега його відомого трактату, та, власне, альфа і омега воєнної кампанії, ба більше, будь-якої діяльності, основаної на конкуренції та вимагаючої граничного напруження сил, а, тим паче, надзусиль. А війна — саме така справа.
Так що саме в контексті війни визначає Шлях (Дао)? Звернемось до оригіналу:
“Шлях — це коли досягають того, що думки народу єдині з думками правителя, коли народ готовий разом з ним померти, готовий разом з ним жити, коли не знає ні остраху, ні сумнівів”.
Чи відповідає нинішня ситуація в РФ-ії цьому критерію? Вочевидь, ні.
Я вже якось писав, що, навіть, якщо відкинути комплекс економічних, політичних, ба більше, культурних негараздів, до яких призвело правління “всєхпєрєіграла”, достатньо того, що народ просто втомився від незмінного керманича, що діє в рамках однієї і тієї ж парадигми, одних і тих самих методів її реалізації, освячених пітерською підворотнею.
Я вже мовчу про злочинність, бездарність та тупиковість цієї парадигми. Але, ви ж розумієте, що і перерахований комплекс проблем нікуди не дівся і визначає настрої в суспільстві.
Тому про ніякі “думки народу єдині з думками правителя”, а тим більше про “народ готовий разом з ним померти” мови не йде.
Судячи зі всього, все більшу кількість людей в РФ-ії перестав гріти навіть тупуватий солдафонський гумор їх фюрера, на відміну від ситуації до агресії. Коли тамтешнє населення з подачі ЗМІ (як і, до речі, велика частина у нас) полюбляло довго смакувати якийсь черговий путінський “перл”. І не думайте, що це не суттєві дрібниці, попри усе, це значущі індикатори, які багато про що говорять. Кажуть, свого часу ЦРУ відслідковувало, які політичні анекдоти курсують серед радянських людей, це аналізувалось і також допомагало формувати загальну картину.
Тобто, піар очільника кремля силами федерального телебачення по суті вичерпав себе.
Але найбільш очевидним є те, що славнозвісний “план путіна” (щоб це не означало) не має загальної підтримки в російському суспільстві (як це було, наприклад, під час анексії Криму) стало після того, як з різних прошарків цього суспільства стали звучати коли обережні, а коли і досить категоричні застереження проти війни з Україною. А це вже щось новеньке в наших умовах. Більше ніхто не кричить, як ще декілька років тому, “даві іх б...”, бо, нарешті, і серед так званих еліт, і серед населення, визріває розуміння , які катастрофічні наслідки для майбутнього РФ-ії матиме ця авантюра.
Я в попередніх статтях наводив приклад Лівонської війни, опричнини і наступних Смутних часів (голоду, воєнного приниження, демографічної кризи, територіальних втрат), які фактично слугують прообразом цих процесів. З тією суттєвою різницею, що тоді молода держава, переживаюча період становлення та екстенсивного розвитку, змогла без фатальних для себе наслідків досить швидко проскочити цю важку кризу.
Цього разу, вочевидь, такого не буде. Не той час, не те історичне місце і, зрештою, не той потенціал. Ви уявляєте якийсь аналог “народного ополчєнія” в сучасній Москві? Хто сучасні Мінін і Пожарський? Навальний і Собчак? Чи якісь зараз невідомі хіпстер з нацгвардійцем?
І, що дуже суттєво, не те геополітичне становище, де зі сходу нависає значно більш могутній сусід, який потребує експансії, давно ведучий системну роботу і якого, як і наших пацієнтів, не дуже стримують умовності, що сповідують західні демократії. Все це обтяжується буремним 20 сторіччям, протягом якого грунтовно і послідовно проріджувались і душились будь-які зародки здорових сил в рос. суспільстві. Наслідки чого ми і спостерігаємо зараз і саме українське питання може стати тим каменем спотикання, перечепившись через який, колос на глиняних ногах розлетиться на шматки. Не даремно це питання було болючим для так званих російських імперців, незалежно від політичних кольорів, філософських поглядів, освіченості та інше, протягом всього існування цього утворення.
Тобто ніякого морального потенціалу вести війну зі всіма її супутниками — різким падінням рівня життя, людськими втратами, міжнародною ізоляцією там немає. І, що суттєво, загалом народ в РФ-ії не розуміє, йому не пояснили, заради чого він повинен терпіти пов’язані з війною страждання. Для українців цього питання немає, ми маємо вижити, але заради чого російські матері мають відправляти на смерть своїх синів?
Схоже, топорна рос. пропаганда вичерпала себе і нічого переконливого вичавити з себе більше не в змозі. В тій формі, і в тих об’ємах, в яких вона велася весь час російсько-української війни, до неї рано чи пізно мала виробитись нечутливість, що, зрештою, і сталось.
Ба більше, схоже вона починає справляти протилежний ефект. Попри всі її зусилля, надто багатьом зрозуміло, що ніяких загроз, ні НАТО, ні Україна для РФ-ії не несе, все напруження — прямий наслідок лише путінських авантюр, більше нічиїх. Він, і тільки він, несе відповідальність за те озброєння, і ті нові сили, що з’явились останнім часом ближче до кордонів РФ-ії.
Я колись писав в одній зі своїх аналітичних статей, що слабкість кремлівської стратегії полягає в тому, що неможливо постійно і нескінченно підвищувати ставки. Чим кремль займається з впертістю ідіота. Бо, коли зрештою доведеться відповісти, а зробити це буде нічим, в результаті всі побачать голого короля в усій його нікчемності. Це, схоже, і стається саме зараз.
Ось що пише Сунь Цзи далі:
“Тому найкраща війна — це розбити задуми противника; слідом йде — розбити його союзи, ще далі — розбити його військо. Найгірше — це брати в облогу фортеці ”.
Розбивати задуми противника і розбивати його союзи поки що краще виходить у нас і наших основних партнерів -- США та ВБ. Завдяки їх, і не тільки їх, зусиллям Україна потроху перетворюється на фортецю, принаймні для армії РФ-ії. І ціна штурму такої фортеці буде для федерації гранично високою, я вважаю, по великому, гамбурзькому рахунку, це запустить процеси розвалу Росії зсередини.
І тут ми переходимо до аналізу проактивних дій. Що потрібно робити нам і нашим союзникам? Якщо звести до сухого залишку, то все, щоб вибити останню підпорку режиму — підтримку населення та еліт, завжди особливо схильних тримати ніс по вітру.
До речі, коли Сталін почав остаточно втрачати адекватність на фоні ейфорії після закінчення ДСВ, та реанімував політику експорту революцій в Європі та світі, його досить швидко не стало. Бо для початку планував, як і в тридцяті, провести нову радикальну чистку у власних рядах, чого тодішня номенклатура, зрозуміло, боялась до безпам'ятства. І про що варто добряче пам'ятати в кремлі номенклатурі сьогоднішній.
Нагадаю, тоді по всій східній Європі були встановлені в тій чи іншій мірі маріонеточні режими. Подібна участь ледь не спіткала Італію під час виборів 1948 року, які могли виграти фінансовані кремлем італійські комуністи, і вона дивом уникнула громадянської війни. А ще ж були Китай, Корея. І апетити “переможця” не мали природніх меж, лише силові.
Мало хто зараз про це згадує, але після розриву з Тіто Сталін декілька разів підсилав до того вбивць, та ніби заспокоївся тільки після того, як той попередив у свою чергу, що йому своїх двічі посилати не доведеться. А в 1949 на кордонах Югославії відбулось скупчення радянського військового контингенту та планувалось вторгнення (нічого не нагадує?). Яке, до речі, зрештою не відбулося.
Якби на той час відбулося пряме зіткнення Заходу та СРСР, з огляду на тотальну на той час перевагу ядерного потенціалу першого над другим, протистояння носило б односторонній характер. Хоча наслідки, звичайно, були не передбачуваними і нікому при здоровому глузді не хотілось перевіряти, які саме. А моторошна демонстрація сили Сполученими Штатами в Японії, безумовно, справила свій ефект на радянських керманичів. Й стримувала від занадто різких рухів.
Після чого радянські еліти вичавили зі своїх надр на вершину влади нову фігуру — Хрущова. Який ніби рішуче перекреслив, принаймні на публіку, методи та цілі свого попередника.
Коли ж і той почав втрачати адекватність на фоні успіхів у будівництві ракет, та поставив світ на грань ядерної катастрофи, стукав по трибуні ООН черевиком і обіцяв всім показати “кузькіну мать” -- всім стало зрозуміло, що справи з ним вести не є можливим. Й на арені швиденько з’являється Брєжнєв.
До речі, хто пам’ятає, в часи Брєжнєва радянська дипломатія повернулась в рамки пристойності, і ніхто близько не дозволяв собі ескапади в стилі Хрущова чи сьогоднішніх лаврових-захарових, сконцентрувавшись більше на закручуванні гайок всередині країни та боротьбі за мир у всьому світі без перетинів справді червоних ліній. Холодна війна тоді насправді стала виправдовувати своє визначення. Аж поки... Ну, і так далі.
Але повернемось до наших баранів. Чи то одного.
На чому ж базується ця підтримка? Традиційно для Росії -- на дитячій вірі в сакральну силу і непогрішимість свого правителя. Його мають і любити, і боятись одночасно. Поки ця віра є, російський народ пробачає своїм лідерам майже все, як тільки вона зникає — тих виносять з кремля. Я вже якось писав, що всі ці пірнання за амфорами, літання зі стєрхами та інші численні прояви мачо - карго-культу — намагання створити образ, який має задовільнити дитячу жагу батьківської опіки та турботи, яку очікують від влади загалом фанати совка та їх ментальні послідовники -- адепти “русскага міра”. І, як батько для дітей до певного віку, цей образ має слугувати свого роду еманацією образу бога на землі для підданих. Але в цій конструкції є один суттєвий, я б сказав, фатальний недолік. Як тільки правитель перестає, не те, щоб відповідати цим високим критеріям — бо це фактично нереально, але й навіть втрачає можливість підтримувати ілюзію цієї відповідності -- картковий будинок всієї конструкції валиться майже миттєво, ховаючи під уламками її носителя.
Очевидно, що виплеканий федеральним телебаченням образ путіна-мачо, путіна-героя, путіна-переможця, який в черговий раз “всєхпєрєіграл” швидко втрачає в переконливості, в тому числі, і головне, для внутрішнього споживача, на кого дія цього образу головним чином націлена.
І тут ми, так само, як і наші союзники, маємо робити все, щоб цей образ став не тільки не переконливим, він взагалі має стати смішним та жалюгідним, яким по суті і є його носитель. Амбіції якого до неймовірних масштабів роздули перш за все самі заглядаючі тому в очі лідери західним демократій, та й їх ЗМІ, чого гріха таїти.
Взагалі, РФ-ії дуже поталанило, що після розвалу СРСР на Заході, і в першу чергу в США, хвиля ейфорії винесла до керма майже повних нездар. Але нікого, хоча б трохи близького за масштабом Тетчер та Рейгану. Те покоління відійшло, а зміна виявилась з критичними дефектами, що фактично ставили під сумнів їх професійну придатність як політиків.
Останній переконливий президент США — Буш-старший -- після нього, чим далі, тим гірше. Цим і скористалася Росія, що і призвело в підсумку до нинішньої кризи, дуже сподіваюсь, не катастрофи.
Поки Клінтон дудів в саксофон (про інше я вже промовчу) і сміявся з витівок п’яного Єльцина, за спиною того йшла невпинна робота по підготовці реваншу. І першим проявленим індикатором цієї роботи став відомий символічний “розворот над Атлантикою” Прімакова. Чому саме символічний? Мені важко повірити, що Прімаков міг нічого не знати перед вилітом у Вашингтон про плани НАТО щодо Югославії. Тому я вважаю, що йому важливо було зробити саме такий картинний показовий жест, з прицілом на потрапляння в історію. Що, зрештою, йому вдалось, раз вже ми його зараз згадуємо. Нагадаю, це сталося в березні 1999 року, ще до появи на політичній арені Путіна і багатьма спеціалістами вважається відправною точкою подальшої політики його імені.
Потім в Білому домі сиділи відверто ідіотичний Буш-молодший, “гарний-хлопець-не-професія” Обама -- всі ці персонажі не спроможні були не те, що осягнути масштаб проблем, вони навіть не розуміли, звідки ті беруть початок. Або ж, як у випадку Обами, коли ситуація вимагала рішучих дій, самовтішались просторими і безумовно чудовими проповідями з трибуни ООН.
Тож, коли Таймс називала Путіна людиною року, провідні західні ЗМІ друкували статті суркових, мєдвєдєвих та інших міньйонів режиму, вводячи в повістку дня, і західного обивателя, і західних еліт претензії Росії на якийсь особливий путь, якесь особливе ставлення, вимагаючи зважати на її якісь особливі інтереси, вони таким чином самі, своїми руками відкривали ворота укріплених міст, засипали перед ними рови та зносили укріплені стіни, наївно рахуючи, що зараз усі заживуть в єдиній глобальній сім’ї, ну принаймні в Європі, а навкруги ось-ось настане суцільний win-win. Ось тільки тероризм поборять.
Ідіоти навіть не розуміли, звідки у того ноги ростуть, і що в умовній пітерській підворотні сопливий хуліган точить на них ножа. І навіть коли той періодично того ножа діставав і ніби ненароком демонстрував, а потім, набравшись сміливості, взагалі махав перед носом, його не відбирали, не казали сховай, бо буде “бо-бо”. Ні, все списували на важке минуле, на те, що все це не серйозно — дитина просто трохи нервова, з ким не буває -- переросте. А та, звичайно, не переросла. Просто підросла, знахабніла, застрибнула на загальний стіл і навалила там велику купу. А потім ще, і ще. Ну з ким не буває, це ж не від злобливості.
І ще важливий нюанс. Я впевнений, і вже писав про це, що є необхідність введення в міжнародне право поняття інформаційного тероризму. Всі, хто цілеспрямовано спотворює інформацію, використовують агресивну риторику, щоб розпалювати ворожнечу, я вже не кажу про підтримку інформполітики по дегуманізації будь-яких груп людей, особливо на основі видуманих фактів, має нести сурову і невідворотню відповідальність. Бо сьогодні людина розповідає про фашистів і розіп’ятих хлопчиків, після чого хтось з глибинки РФ-ії їде в Україну вбивати, а завтра ця ж людина відпочиває, як ні в чому не бувало, на своїй віллі в Італії чи весело проводить час в Дубаї. Так бути не повинно, якщо вже хтось вибирає подібний вид заробітку, він має озиратись і ходити з опущеною головою до кінця своїх днів. А краще сидіти.
Тому, хоча сьогоднішню кризу ми і привезли собі самі, але й Захід також зробив все, щоб вона стала можливою. Зараз же цей міф про “всєхпереіграл”, про особливі інтереси та про непоборну силу “расєйского оружія” має бути знищено бескомпромісно. Ніяких поступок, простору, щоб зберегти лице, не може бути. Бо немає що зберігати — там суцільна посмертна маска. І це головне, що мають зрозуміти всі. Будь-яка можливість зберегти лице буде використана кремлівським режимом, як спосіб для консолідації російського суспільства проти Заходу і України, тому, нарешті, всі мають побачити, що, мало того, що король голий, він ще й огидний і смішний.
А таке не буває ні героїчним, ні страшним. І тоді його винесе з кремля саме російське населення чи то "еліти", бо там можуть пробачити багато що, але не те, що ними весь час помикала, крала їх майбутнє і дурила їм голову примарами справжня нікчема.
Немає коментарів:
Дописати коментар