Я вже давно майже не
читаю суто художню літературу. Але, звісно, інколи роблю виключення. Так от,
вирішив я перечитати "Захара Беркута" Франка. Тим більш, що коли в
2010 році я ходив на курси сценаристів на Одеській кіностудії ще тоді в мене
виникло бажання написати сценарій для фільму. Бо екранізація 1971 року морально
застаріла, а сучасність пропонує нові акценти. До цього не дійшло, але добре,
що зараз цей проект реалізується іншими людьми, яким я бажаю успіху.
Та от, в книзі вражає
промова старого Захара перед і на самому суді тухольської громади над княжим
боярином Тугаром Вовком. В цій промові можна побачити майже все, що стосується
сучасної України, її актуальність надзвичайна.
Кто не має часу або не
хоче читати всю книгу, не полінуйтесь, уважно прочитайте зроблену мною
скорочену версію цієї промови. Вона цього варта:
"— Я досі не говорив вам про се
нічого,— говорив Захар дальше,— бо часи були
спокійні. Але сьогодні пора се
зробити. Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той
суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в
кождім поєдинчім колісці, готовий приняти всякі зв'язки.
Сей ланцюг — то наш руський рід,
такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів. Кожне колісце в тім ланцюзі — то
одна громада, нерозривно, з самої природи зв'язана з усіма іншими, а проте
свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої
потреби. Тілько така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю
цілість суцільною й свобідною. Нехай тілько одно колісце трісне, розпадеться само
в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв'язок розірветься. От
так і упадок вольних громадських порядків у одній громаді стає раною, котра
приносить недугу, а то й заразу для цілого тіла нашої святої Русі. Горе громаді,
котра добровільно станеться тою раною, котра не ужиє всіх сил і способів, щоб удержати
себе при здоров'ю! Ліпше би було такій громаді щезнути з лиця землі, запастися
в безодню!
…
— Гляньте ще раз на се знамено!
Кожде колісце його ланцюга сковане блискучими срібними оковами в гарні узори.
Окови ті не обтяжають колісця, а додають йому оздоби й тривкості. Так само
кожда громада має свої дорогоцінні установи і порядки, породжені потребами, упорядковані
розумом мудрих батьків наших. Порядки ті святі, але не для того, що давні, що
батьками нашими уладжені, тілько для того, що свобідні, що не в'яжуть нікого доброго в
добрім діланню, а в'яжуть лиш злого, що хотів би шкодити громаді. Порядки ті не
в'яжуть і громаду, а тілько додають їй сили і власти для охорони всього, що
добре і хосенне, а для знищення всього, що зле і шкідне. Коли б не ті срібні
окови, дерев'яні обручки легко могли би потріскати, і вся одноцілість ланцюга пропала
би. Так само, якби не наші святі громадські установи, то й уся громада пропала
би. Уважайте ж, чесна громадо! Злодійські руки простягаються, щоб обдерти ті
срібні окови з нашого колісця, щоб ослабити і ногами потоптати наш громадський лад,
при якім нам так добре жилося!
…
— Ось надходить боярин, котрий
хвалиться, що з милости для нього князь
подарував йому наші землі, нашу
свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милости,
в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не потрібно милости від боярина і ні
за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває
нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному
чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум.
Заховайте ж проти нього ту повагу
і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у
глибині свого сумління почув себе
упокореним! Я скінчив.
…
— Ми закликали тебе, боярине,
перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої
поступки, вислухати твого слова.
Яким правом і в якій цілі ти робиш кривду громаді?
— На суд громадський? — повторив,
немов зачудуваний, Тугар Вовк, обертаючись лицем до Захара.— Я княжий слуга
і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр.
— Про се, боярине, чий ти слуга,
ми не будемо з тобою сперечатися,— се нас нічого не обходить. А про твоє право
поговоримо пізніше. Тепер тілько будь ласкав сказати нам: відкіля прийшов ти в наше
село?
— Зі столичного княжого міста
Галича.
— А хто велів тобі йти сюди?
— Мій і ваш пан, князь Данило
Романович.
— Говори про себе, а не про нас,
боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана.
А чого ж велів тобі твій пан іти
в наше село?
Лице боярина облилося червоною
пасмугою злості при тих словах Захара. Хвилю він вагувався, чи відповідати
дальше на його допитування, далі погамував свій невчасний порив.
— Він велів мені бути сторожем його
земель і його підданих, воєводою й
начальником Тухольщини, і дав
мені і моїм потомкам у вічне посідання тухольські землі в надгороду за мою вірну
службу. Ось його грамота, його печать і підпис!
При тих словах боярин гордим
рухом руки вийняв із-за широкого ремінного пояса княжу грамоту і підняв її вгору,
показуючи громаді.
— Сховай свою грамоту, боярине,—
сказав спокійно Захар,— ми не вміємо її читати, а печать твого князя для нас не
закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий, той твій князь?
— Як то? — крикнув здивований
боярин.— Ви не знаєте князя Данила?
— Ні, не знаємо ніякого князя.
— Володаря всіх земель, усіх
осель і міст від Сяну аж до Дніпра, від Карпат аж до устя Буга?
— Ми не видали його ніколи, і у
нас він не володар. Адже пастух, володар отари,
стереже її від вовка, гонить її в
спеку полудня до холодного потока, а в холод ночі до теплої, безпечної кошари. А князь
чи робить се зі своїми підвладними?
— Князь робить з ними ще більше,—
відповів боярин.— Він дає їм мудрі права і
мудрих суддів, посилає їм своїх
вірних слуг, аби боронили їх від ворога.
— Не по правді сказав ти се,
боярине,— замітив строго Захар.— Бач, сонце на небі закрило своє ясне лице, щоб не
слухати твоїх кривих слів! Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і
батьків наших. Мудрих суддів княжих ми не видали досі і жили тихо, в згоді й
ладі, судячись самі громадським розумом. Батьки наші здавна вчили нас: один
чоловік — дурень, а громадський суд — справедливий суд. Без княжих воєвод жили
наші батьки, жили й ми досі, і, як бачиш, хати наші не попустошені і діти наші
не забрані до ворожої неволі.
— Так було досі, але відтепер не
так буде.
— Як буде відтепер, сього ми не
знаємо і ти, боярине, не знаєш. Одно ще тілько
скажи нам: твій князь чи
справедливий чоловік?
— Весь світ знає і подивляє його
справедливість.
— То він, певно, і тебе вислав,
щоб ти в наших горах насаджував справедливість?
Боярин змішався сим простим
питанням, але по хвилевім вагованню сказав:
— Так.
— А як думаєш, боярине, чи
справедливий може несправедливо кривдити своїх
підвладних?
Боярин мовчав.
— Чи може він несправедливими
поступками насадити в їх серцях справедливість і, кривдячи їх, з'єднати для себе їх
любов і повагу?
Боярин мовчав, граючись вістрям
свойого топора.
— Гляди ж, боярине,— закінчив
Захар.— Уста твої мовчать, але сумління твоє каже, що се не може бути. А прецінь же
твій справедливий князь зробив се з нами, з нами, котрих він не бачив і не знає,
котрих добром і щастям він не турбується, котрі йому не вчинили нічого злого, але, навпаки,
щороку складають йому богату данину. Як він міг се зробити, боярине?
Тугар Вовк блиснув гнівно очима
на Захара і сказав:
— Плетеш дурниці, старий. Князь
нікого не може скривдити!
— А прецінь нас скривдив, отою
самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо
зважай лишень: чи не скривдив би
я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе отой
блискучий панцир і дав його
мойому синові? А таке саме діло зробив твій князь із нами.
Що для тебе панцир, то для нас
земля й ліс. Від віків ми вживали їх і берегли, як ока в голові,— а тут нараз приходиш ти
в імені свого князя і кажеш: "Се моє! Мій князь дав мені се в надгороду за мої великі
заслуги!" І проганяєш наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній
землі! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?
— Ти помилився, старче! — сказав
Тугар Вовк.— Усі ми — власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею.
Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка — то наша воля. Він може зробити
з нами, що хоче.
Мов удар обуха в тім'я, так
оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою
сиву голову додолу і довгу хвилю
мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкінці
Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс руки догори, до сонця.
— Сонце преясне! — сказав він.—
Ти, благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей
чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на
нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно
ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось богато
таких людей, то ти зітри їх із лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього
нашого народа!
І по тім Захар успокоївся, сів і
знову звернувся до боярина.
— Ми чули, боярине, твое
переконання,— сказав він.— Не повторяй його другий
раз перед нами, нехай воно при
тобі лишається. Послухай же тепер, яка наша думка про твого князя. Послухай і не
прогнівайся! Сам бачиш і знаєш, що вітця й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець
знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун
береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди,— князь не береже нас ні від
сльоти, ні від тучі, ні від граду, ні від медведя,— а се наші найгірші вороги. Він, щоправда,
голосить, що береже нас від нападів угорських вояків.
Але як береже нас? Насилаючи на
нас іще гірших ворогів, ніж угри — своїх неситих бояр з їх дружинами. Угри
нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде і не
вдоволиться ніякими добичами, а рад би нас усіх навіки поробити рабами. Не вітцем і опікуном ми
вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої
мусимо відкупуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас,
тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма
його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!
З дивним чуттям у серці слухав
Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника. Хоч
вихований при княжім дворі і
зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік і мусив відчути
серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А
притім же він далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про
необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої власті,
а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої
ж власті. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, ніж він сам
того бажав. Він перший раз зі щирим подивом глянув на нього, але заразом і жаль
йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думці, був близький і
неминучий.
…
Ти, старче, не знаєш усього того,
і тобі здається, що давні часи ще тривають.
— І тут ти помилився, боярине,—
сказав Захар Беркут.— Не подоба старому
вдаватися в молоді мрії, а на
сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому
помітуватися добрим для того, що
воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове.
Се звичай молодиків, і то зле
вихованих молодиків. Ти закидаєш мені, що я не знаю того, що діється довкола нас. А
тимчасом не знати ще, хто з нас двох більше і докладніше се знає. Ти натякнув
мені на страшного ворога, що грозить нам зі сходу сонця, і висловив думку, що
наближення того ворога вимагає згромадження всеї народної сили в одних руках.
Тепер я скажу тобі, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибіг
княжий післанець, який оповістив тебе про новий напад страшних монголів на нашу країну,
про те, що вони по довгім опорі заняли Київ і зруйнували його дотла і тепер
величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине, знали се ще
перед тижнем і знали про княжого післанця, виправленого в отсі сторони, та
про його вісти. Княжий післанець прибув пізненько — наші післанці далеко скоріше
ходять. Монголи давно вже заповенили нашу Червону Русь, понищили богато городів і
сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть, під Судомир, у польську
країну, а друга йде горі долиною Стрия в наші сторони.
Правда, боярине, що ти ще не знав
сього?
Тугар Вовк з подивом, майже зо
страхом, глядів на старого Захара.
— А відки ти се знаєш, старче? —
запитав він.
— Я й се скажу тобі, щоб ти знав,
яка сила в громадах і в їх вольнім союзі. Зі всіми підгірськими громадами ми стоїмо
в зв'язку: вони обов'язані нам, а ми їм доносити якнайшвидше всякі вісти, важні
для громадського життя. Підгірські ж громади стоять у зв'язках з дальшими,
покутськими та подільськими, тож про все, сяк чи так важне для нас, що діється
на нашій Червоній Русі, йде блискавкою вість від громади до громади.
— Що вам з вістей, коли помогти
собі не можете! — згірдно буркнув боярин.
— Правду сказав ти, боярине,—
сумно відповів Захар.— Подільські та покутські
громади не можуть допомогти собі,
бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє
оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити
силу народа в одних руках! Щоби з'єдинити в одних руках силу народа, треба ослабити
силу народа. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожній громаді
відібрати її свободу, треба розбити громадські зв'язки, обезоружити громадські руки. А
тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну.
Бо поглянь тепер на нашу Русь!
Твій владник, твій могучий князь Данило пропав десь безвісти. Замість обернутися до
свого народа, віддати йому його свободу і зробити з нього живу, непоборну запору
проти монгольського наїзду, він, поки монголи руйнують його край, побіг до
угорського короля, у нього благаючи помочі. Але угри не поквапні помагати нам
хоч і їм самим грозить та сама навала. Тепер твій Данило щез десь, і, хто знає,
може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця,
щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими.
Боярин слухав того оповідання, і
вже голова його почала укладати плани: що діяти? як використати таку пору?
— Так, кажеш, монголи грозять
нападом і отсим горам?
Захар якось значучо всміхнувся на
те запитання.
— Грозять, боярине.
— І що ж ви думаєте робити?
Піддаватися чи боронитися?
— Піддаватися їм не можна, бо
всіх, хто їм піддається, женуть вони на службу, і то в
перші ряди, в найтяжчі бої.
— Значить, ви хочете боронитись?
— Що сила наша, спробуємо
зробити.
— Коли так, то прийміть мене за
свого воєводу. Я вас поведу до бою проти
монголів!
— Постій, боярине, ми ще не
дійшли до вибору воєводи. Ти ще не витолкувався зі своїх поступків у нашій громаді.
Твою щиру волю до служби громаді ми приймемо, але батьки наші казали нам, що до
чистого діла треба й чистих рук. А чи будуть твої руки чисті до такого діла,
боярине?
Тугар Вовк змішався троха таким
наглим зворотом, а далі сказав:
— Старче, громадо,— покиньмо
давні угрози! Ворог зближається, з'єднаймо свої
сили проти нього! Доправдуючись
своєї урази, ви можете лише пошкодити ділу, а хісна ніякого собі не добудете.
— Ні, боярине, не говори сього!
Не своєї урази ми доправдуємось, але самої правди.
Неправдою прийшов ти до нас,
боярине, не по правді поступав з нами,— і як же ми можемо повірити тобі начальство
над собою в війні з монголами?
— Старче, ти, бачу, завзявся
роздратувати мене?
— Боярине, уважай, що тут суд
громадський, а не забава! Скажи мені: осідаючи на тухольській землі, чи хотів ти
бути членом громади, чи ні?
— Я присланий сюди князем як
воєвода.
— Ми сказали тобі, що не признаємо
права твого над нами, а особливо права на
нашу землю. Не тикай, боярине,
наших земель і наших людей, а тоді, може, ми
приймемо тебе до своєї громади як
рівного між рівних.
— От як! — скрикнув гнівно Тугар
Вовк.— Отака ваша справедливість! То я мав би нехтувати княжу ласку, а
допрошуватися ласки від смердів?
— Що ж, боярине, інакше ти не
можеш бути нашим громадянином, а неналежного до громади громада й терпіти у
себе не схоче!
— Не схоче терпіти? — насмішливо
скрикнув Тугар Вовк.
— Батьки наші казали нам:
шкідного і непотрібного члена громади, розбійника,
конокрада або постороннього, що
без волі громади забирав би громадські землі, з
родиною такого прогнати з границь
громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею…
— Ха, ха, ха! — зареготався силуваним
сміхом боярин.— То ви сміли б мене,
княжого боярина, наділеного
княжою ласкою за мої заслуги, рівняти з розбійниками і конокрадами?
— Що ж, боярине,— а скажи сам по
совісти, чи ліпше ти поступаєш з нами, як
розбійник? Адже ж землю нашу
забираєш — наше найбільше і єдине добро. Людей наших гониш і вбиваєш на смерть,
худобу нашу стріляєш! Чи так роблять чесні громадяни?
— Старче, покинь таку мову, я її
не можу слухати, вона нарушує мою честь.
— Постій, боярине, я ще не
скінчив,— сказав спокійно Захар Беркут.— Отсе ти
згадав про свою честь і раз у раз
говориш про свої великі заслуги. Будь ласкав, скажи нам, які се твої заслуги, щоб і
ми могли вшанувати їх!
— У двадцятьох битвах я проливав
свою кров!
— Кров свою проливати, боярине,
се ще не заслуга. І розбійник не раз проливає
свою кров, а його ж за те
вішають. Скажи нам, проти кого і за ким ти воював?
— Проти князя київського, проти
князів волинських і польських, і мазовецьких...
— Досить, боярине! Ті війни — се
ганьба, не заслуга, і для тебе, і для князів. Се
чисто розбійницькі війни.
— Я воював і проти монголів над
Калкою.
— І як же ти воював проти них?
— Як то як? Так, як повинен був
воювати, не вступаючись із місця, поки, ранений, не дістався до неволі.
— Отсе ти добре сказав,— не
знаємо тілько, чи се правда.
— Як не знаєте, то й не мішайтеся
в те, чого не знаєте.
— Постій, боярине, не насміхайся
над нашим незнанням. Постараємось
переконатися.
І за тим словом Захар устав і,
звертаючися до громади, сказав:
— Чесна громадо, ви чули
признання боярина Тугар Вовка?
— Чули.
— Чи може хто свідчить за ним або
против нього?
— Я можу! — озвався голос із
народа. Мов стрілою поражений, стрепенувся боярин на той голос і перший раз уважно,
з якоюсь тривогою поглянув на громаду.
— Хто може свідчити, нехай вийде
перед громаду і свідчить,— сказав Захар…"
Немає коментарів:
Дописати коментар