Перемога Трампа і закінчення війни в Україні.

 "Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця". У. Черчіль.

Нарешті хоч трохи вгамувались пристрасті по американським виборам, тож  з'явилась можливість рефлексувати на цю тему більш-менш продуктивно.

Власне, майже все, шо я хочу сказати цим дописом вміщує в собі епіграф. Але все ж давайте трохи деталізуємо.

1. Перемога демократів означала б для нас продовження політики напівмір -- фактично повільного піджарювання на малому вогні -- яка б вела до виснаження противника з одного боку, а з іншого не дозволяла ескалації в тій мірі, яка б могла призвести до непередбачуваних наслідків. І цю гру добре знають в кремлі, призвичаїлись до неї і навчились непогано грати, маючи з неї зиск. З огляду на те, що наші ресури -- в першу чергу, і в основному, людський -- значно поступаються рф-її, ця гра в результаті все одно приводить нас до столу переговорів. Але вже на гірших умовах. І, навіть беручи якись гіпотетичний найкращий з можливих для нас сценарій, все одно це буде піровою перемогою, бо сукупні втрати людського ресурсу і економічного потенціалу позбавлять нас суб'єктності та можливості розвитку на десятиріччя вперед, якщо не назавжди. 

Саме тому Сунь Цзи писав:        "...Тому я чув про успіх швидких військових походів, і не чув про успіх затяжних. Жодна з держав не отримала вигоди з довготривалої війни.Ті, хто недостатньо розуміють небезпеки війни, не можуть зрозуміти і вигоду від війни".

2. Тепер, що нам може дати перемога Трампа? Сподівання на значно більш швидку заморозку конфлікту. Це гарна новина. А погана в тому, що ця заморозка буде досягатись в більшій мірі за наш рахунок, як сторони в  слабшій позиції (див. п.1). 

Але кінцева лінія розмежування буде визначатись нашими збройними силами, та мистецтву нашої дипломатії. Її фактор тут надважливий, тому цьому аспекту варто приділити максимальну увагу.

Крім того, щоб розмовляти з неадекватом потрібен інший неадекват чи той, хто може цю неадекватність переконливо симулювати. Путін явно боїться Трампа, який не гірше за нього (а навіть краще -- всі  одіозні заяви Дональда Фредовича тут тільки на руку) проектує назовні свою непередбачуваність. З огляду на дуже скромні можливості рф-ії порівняно з американськими, боїться небезпітставно. Ба більше, Трамп вже демонстрував готовність не тільки погрожувати, але й діяти і передбачити, коли його погрози пусті, а коли вагомі досить важко. І ніякий Китай кремлю тут не в поміч, бо диктатори дуже добре підтримують один одного, поки справи йдуть вгору, але, коли пахне смаленим, спішать зайняти в черзі місце , щоб першим закласти свого подільника і виторгувати кращі умови для себе. Тим паче, Китай не підписувався страждати заради рф-ії, там не рівне партнерство, що очевидно, і не сеньор заради васала, а навпаки. Хто де, ви і так розумієте -- я більш детально неодноразово писав про це в багатьох своїх дописах ще до великої війни.  "Такий шлях", як то кажуть мандалорці.

Тому перемога Трампа означає можливість припинення гарячої фази війни якнайшвидше. Так, це далекий від ідеального сценарій, але найкращий із реальних. Бо далі за рахунок дипломатичних, політичних та економічних зусиль можна поступово "робити росію маленькою знову", тобто виправляти кардинальну помилку пострадянської епохи -- сліпу віру в демократизацію, я б сказав, нормалізацію росії, коли ігнорувались будь-які факти, що доводили небажання останньої ставати на цей шлях і відмовлятись від своїх імперських амбіцій і політики реваншизму. І при цьому не будуть гинути люди, і Україна не буде поступово перетворюватись у демографічну пустелю, де значна частина населення виїхала і не збирається повертатись, а у тих, хто залишився,  забрали можливість нормального життя: з невід'ємним правом на безпеку, можливістю будувати плани, розвивати економіку, дітям нормально вчитися, зрештою батьку бути поруч зі своїми дітьми, чого я, наприклад, майже три роки позбавлений, і чого мені ніхто не поверне і т.д. 

Тобто, істерику прихильників демократів в США я можу зрозуміти, а от чого не можу -- так це "плач Ярославни" на українських теренах. Та й взагалі, по-моєму, очевидно, що курс, яким рухався семимильними кроками розвинений Захід з обамо-меркелівських часів  завів нашу цивілізацію в глухий кут і, як мінімум, варто відступити пару кроків назад, щоб зрозуміти,  на якій розвилці ми повернули не туди, і що потрібно змінити, щоб продовжити рух вперед, поки це ще можливо.

Що чекає на Україну в найближчі роки?

   Наразі у вільний час маю можливість читати книгу Джорджа Фрідмана -- засновника відомої приватної розвідувально-аналітичної компанії "Статфорд" -- "Наступні 100 років: прогноз подій 21 сторіччя".

 Впевнений, сам автор добре розумів, що до такого роду прогнозів не можна ставитись як до пророцтв, бо, ніяка, навіть ідеальна аналітика, не спроможна врахувати низки випадкових, непрогнозованих подій, що будуть накопичуватись протягом такого великого відтинку часу, і які можуть, і будуть, радикально міняти курс історії. І ніяка Теорія хаосу тут не допоможе, хоча, на мій погляд, деякі її здобутки було б корисно до історії застосувати. Але це так, супутні думки.

Та не цим цінна ця книга. Кому докладно цікаво чим саме, нехай читає сам, тим паче вона написана цікаво.

Я хочу загострити увагу лише на наступному. 

  Про неминучу спробу експансії рф-ії на захід на початку 2020 років, поразку і подальший розпад Фрідман писав ще тоді (книга вийшла в 2009 році). Але в якості першої "жертви" в його прогнозі виступає Польща, бо Україна на той час вже стало перебуває в орбіті свого агресивного сусіда. І його аналітика справді мала підтвердитись, бо, нагадаю, Януковича вибрали президентом в 2010, і далі по накатаній все мало статись, як передрікав Джордж. Але він не передбачив (і йому не можна за це дорікати) Революцію Гідності, яка була справді Чорним лебедем (хоча я й не люблю цей термін за його банальність, але користуюсь ним , бо він вже вкорінився в суспільній свідомості, і від цього нікуди не дітись) для тих історичних умов. І далі Польща, як стратегічний партнер США, стає центром тяжіння в Східній Європі, яка має потенціал до динамічного розвитку на фоні слабнучої Старої Європи і розпадаючоїся рф-ії.

 Але реакція Германії і Франції на агресію рф-ії в прогнозі недооцінена, хоча, якщо згадати початок війни, на той час ця оцінка була доволі точною. 

 І тут ми переходимо до ще однієї проблеми, чи радше особливості, пов'язаної з такого роду прогнозами.

Це моє особиста теорія чи то спостереження. Такого роду прогнози часто виступають в ролі застереження, і сам факт їх  існування впливає на об'єм і якість реалізації прогнозу, іноді взагалі відміняючи його. Тобто, поява прогнозу, його вихід в світ, можна розглядати в якості того самого лебедя, про якого всі так люблять говорити.

 В політичних колах тих же Німеччини та Франції , звісно, знайомі з  роботою Фрідмана і це, без сумнівів, впливало на їх подальшу оцінку ситуації і рішення, які приймались вже з урахуванням основ його праці. 

Для прикладу можна згадати теорію Хартленду (Осьового регіону, Сердцевини) Хелфорда Джона Маккіндера, що суттєво вплинула на політику першої половини 20 сторіччя, а деякі експерти  користуються цією концепцією до сих пір. Саме ця теорія була рушійною силою для просування німців на Схід, визначила пріорітетним рух саме в цьому напрямку, коли постало питання такого вибору, та загалом стала ідеологічною  базою концепції здобуття "життєвого простору для німців" на Сході.

 Стосовно Польщі, то наразі ми можемо спостерігати відверті прояви того, що можна назвати політичними ревнощами. Поляки, схоже, почали все відвертіше відчувати, що центр сили все більше зміщується від них в бік України, і це може призвести до того, що саме наша держава стане основною рушійною силою  змін у Східній Європі. А цю роль поляки у своїй свідомості вже забронювали за собою і, звичайно, такий розвиток подій їм не подобається. Саме ця обставина, як на мене, пояснює відсутність адекватної реакції польського уряду на вже відверто злочинні дії своїх  протестувальників на кордоні. 

Думаю, це наша не остання суперечка с західним сусідом за лідерство у Східній Європі. Залишається тільки сподіватись, що нам обом вистачить розуму не перетворювати цю суперечку на масштабний конфлікт з непередбачуваними, або передбачувано поганими наслідками для обох.

Що визначає тривалість війни. Зрада чи стратегія?

 

Я колись вже писав, що головною стратегічною перевагою русні є готовність дохнути в промислових масштабах за будь-які цілі -- примарні, чи навіть зовсім дикі й незрозумілі,  спродуковані хворобливою уявою їх поводирів. І робити вони це будуть доти, поки для цього існує потенціал  –  людський, економічний,  матеріально-технічний і, що важливо не в останню чергу, психологічний.

  В мене є одна максима, яка виглядає так: «сталість будь-яких змін прямо пропорційна відносній кількості людей, приймаючих участь в процесі їх реалізації , використаних ресурсів, а також проміжку часу,  за який ці зміни були проведені».   Простіше кажучи, чим більша відносна (тобто в процентному відношенні до загальної) кількість людей та інших ресурсів, задіяна в реалізації змін, та чим більше часу ця реалізація зайняла, тим більша вірогідність, що ці зміни стануть кардинальними, справді трансформуючими для суспільства, в якому вони відбуваються. 

  Це зрозуміло навіть інтуїтивно: радикальні зміни потребують інтенсивних та пролонгованих зусиль. Це універсальний закон, застосовний як до людського тіла, так і до великого державного організму. Якщо якийсь з цих критеріїв не виконується, зміни будуть або незначними або не сталими, система адаптується без необхідності в трансформації. Ноу пейн -- но гейн, як говориться в англійській.

Тепер до висновків. 

Перший стосується нас, українців.

  Наше суспільство, м’яко кажучи, і нажаль, не зовсім здорове. Навряд чи знайдеться багато людей, хто не погодиться з цим твердженням. Хвороблива реакція на будь-які стресові події, зазвичай інтенсивно підігріваєма ворожими ІПСО, тому доказ. Як і обидва Майдани є доказом, що змінити це швидко, задіявши незначну кількість політично активних громадян, не вийде. Система абсорбує цей стрес, адаптується за рахунок незначних трансформацій та продовжує своє існування, буцім нічого не сталося. 

  Тому, як не дико це для когось прозвучить, але ця війна – наш шанс на зцілення. Так, болісний, кривавий, але дивіться вище, чому неминучий. Для нас давно пройшли часи паліативних заходів, якщо вони взагалі були в Новітній історії. Мирні часи на даному етапі розвитку людства, нажаль, не створюють для суспільства викликів, які спричиняють потужну мобілізацію, якої достатньо для розв’язання заплутаного клубка важких проблем, подібних тим, що накопичились в нашій державі за 30 років Незалежності.

 Тим паче, не ми цю війну розв’язали. Нас поставили перед фактом, але наш вибір як цим фактом скористатись – як приводом для нескінченного ниття і тужливих пісень про важку долю, чи як імпульсом для потужного стрибка в майбутнє, десь ближче до авангарду людства. Стати краще, знаходячи якісь нові, нестандартні рішення для проблем, що постають перед сучасною цивілізацією з лякаючою інтенсивністю. А не плестись в її хвості, підбираючи крихти та кістки зі столу, де розмістились основні гравці. До речі, ми ВЖЕ це робимо, нехай поки що епізодично, не зовсім системно, але початок покладено. Дуже сподіваюсь, що це стане сталою тенденцією.

Другий стосується наших ворогів. 

  До речі , варто перестати ворогів вороженьками. З огляду на підступність та жорстокість нашого ворога, цей сталий евфемізм виглядає якось недоречно.  Можливо, я помиляюсь, і це такий психологічний прийом, ознака нашої ментальності, але суто мої відчуття такі. Тепер до справи.

  Припустимо, війна тривала б кілька місяців, як сподівалися в тому числі і багато з тих, хто добровільно долучився до лав ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення рф-ії. Як я, наприклад. В мене, мабуть, сталася б депресія, якби я знав тоді, що затримаюсь в армії більш, ніж на півтора роки, з невизначеними перспективами  по строкам демобілізації. 

  По-моєму, очевидно, що ситуація б не вирішилась остаточно, і це вирішення було б відкладене до якихось більш сприятливих часів. Для кого ці часи були б сприятливішими – для нас чи наших ворогів, можливо, для когось дискусійне питання, але не для мене. Якщо пригадати статус кво навіть річної давності, я вже не кажу про  весну 2022 року – в економіці, озброєнні, рівні міжнародної підтримки, тощо – стає зрозумілим, що стартові позиції для нас і наших «вороженьків» складалися зовсім не на нашу користь. Це не враховуючи фактор відміни самих болючих для рф-ії санкцій. А вони були б відмінені, можете не сумніватись. 

  Як і той фактор, що на фоні справді народного піднесення політичне поле України змінилось мало і гнила система (яку варто називати антисистемою, бо вона продукує мало конструктивного і позитивного) швидко відновила б свої позиції і продовжила сталий рух України в темне нікуди. І навіть теоретично самі чисті й незатьмарені бажання змінити ситуацію кардинально не допомогли б. Ми це вже проходили на Майдані, про що я згадував вище.

  А я ще не згадав переозброєння армії. Сучасні танки, касетні боєприпаси, F-16 – рік тому про передачу нам такого озброєння предметно ніхто не говорив. Перші Хаймарси запрацювали, нагадаю, наприкінці червня 2022 р. Зупинись ця війна тоді (чого на  емоційному рівні я бажав як тоді, так і зараз) , рф-їя швидко б відновилась, зализала незначні рани і кинулась в бій при першій ж слушній нагоді. Наростивши потенціал,  врахувавши помилки та серйозніше сприймаючи наші оборонні можливості, вже без парадної форми в рюкзаках, якщо звернутись до символів. В якості прикладу згадайте першу і другу Чеченські війни. 

  Що робили б в цей час ми, можу стверджувати досить впевнено -- продовжували б чубитись на політичному та всіх інших можливих фронтах, швидко забувши, хто справжній ворог, як тільки б закінчились інтенсивні бойові дії, а на стіл поклали якийсь поновлений формат Мінських угод. Чубились до тих пір, поки не витоптали би вщент всі, як моральні,  політичні, так і дипломатичні здобутки  перших місяців війни. Діксі, як то кажуть.

І, ближче до фіналу, про дипломатію. 

Рік тому регулярно з вуст західних політиків, в тому числі провідних , звучали заяви про те, що повинна чи, як мінімум, варто зробити Україні, щоб закінчилась ця війна. Так, нібито  українці напали на рф-ію, це їх відповідальність і вони виступають в якості драйверів війни.

Що маємо сьогодні? Будь-які спроби вирішити долю України без України, розмови про доцільність якихось територіальних поступок стали неприйнятними в пристойному політичному середовищі. Поодинокі «проколи», на кшталт недавньої заяви Стіана Єнсена, наражаються на несприйняття і, як правило, закінчуються вибаченнями, поясненням про «особисту думку, яка не виражає позицію відомства» або відставкою.

Тобто, нарешті Україна почала набувати справжньої політичної суб’єктності в міжнародній політиці, і значення цього процесу важко переоцінити. Я цей фактор відмітив у дописі від 7 травня 2023 року, коли коментував інтерв’ю постпреда США при НАТО Джуліани Сміт та висловлювання в тому ж ключі Ентоні Блінкена. Вони артикульовано заявили про неприпустимість нав’язування Україні будь-яких рішень, особливо стосовно подальшої долі її територій. До цього такий дискурс не був таким незаперечним і загальноприйнятим, і саме він послуговує вартісним показником, що характеризує зростаючу міжнародну суб’єктність України. Ні рік тому, ні навіть півроку таке не було настільки очевидним. 

Звідси висновок і узагальнення. 

Для того, щоб справді позбутись постійної загрози зі сторони рф-ії, щоб над Європою та нами, як її форпостом, не нависав скажений ведмідь з неадекватними амбіціями, недостатньо дати цьому ведмедю щиголя по носі. Бо ефект буде протилежним, ведмідь ще більше оскаженіє. 

Для того, щоб цю загрозу було нівельовано, потрібна абсолютна деградація економічного, промислового, військово-технічного та наукового потенціалів рф-ії. Без можливості відновлення в близькій перспективі, як мінімум. На фоні моральної деградації, яка там розпочалась давно і слугуватиме каталізатором означених процесів, як і можливою запорукою їх незворотності. І вже зараз є одним із факторів, визначаючим провали рф-ії в розв’язаній нею  війні. 

 Згадану деградацію, до речі, спричинили не якісь  ворожі дії підступного Заходу, а  доморощені кремлівські поводирі зі згоди й схвалення пасивно-агресивної більшості населення. Яке з готовністю, згідно звичного радянського рефлексу, обміняло за непотрібністю свободу, політичну активність, необхідність думати й вибирати на більш-менш повний холодильник і милі серцю казки про «вєлічіє» і чергове «вставаніє с колєн».

А таке не робиться миттєво, чи навіть швидко. Щоб ефект був сталим, потрібно виконання умов, викладених на початку цієї статті в моїй максимі (пам’ятаємо, ресурси помножені на час). Чим більшу кількість людей в самій рф-ії торкнеться ця війна,  чим більше деградує економіка, чим значніше буде підірвано промисловий та воєнно-технічний потенціали -- тим менше шансів буде на відновлення і більша вірогідність того, що цей недоколос на глиняних (а може навіть гірше) ногах обвалиться під вагою власних нереалізованих амбіцій. 

Як зупинити Путіна

                                               

Сунь Цзи сказав: війна — це велика справа для  держави, це початок життя і смерті, це спосіб,  щоб існувати або загинути. Це потрібно розуміти. Тому в  снову її закладають п’ять явищ.  Перше — це Шлях (Дао), друге — Небо (фактори часу), третє — Земля (фактори місцевості), четверте — Полководець,  п'яте — Закон.

   Якщо ви очікуєте  порад щодо військових стратегій і тактик, то вимушений вас розчарувати — їх не буде. Залишимо це профільним воєнним аналітикам та власне військовим.

Лейтмотивом нашого аналізу стане думка Сунь Цзи, винесена в епіграф, з якої бере початок його знаменитий трактат. Якщо точніше, то перший пункт з перерахованих п’яти явищ, що визначають успіх у війні за доктриною великого китайця. Це альфа і омега його відомого трактату, та, власне, альфа і омега воєнної кампанії, ба більше, будь-якої діяльності, основаної на конкуренції та вимагаючої граничного напруження сил, а, тим паче, надзусиль. А війна — саме така справа.

Так що саме в контексті війни визначає Шлях (Дао)? Звернемось до оригіналу:

“Шлях — це коли досягають того, що думки народу єдині з думками правителя, коли народ готовий разом з ним померти, готовий разом з ним жити, коли не знає ні остраху, ні сумнівів”.

Чи відповідає нинішня ситуація в РФ-ії цьому критерію? Вочевидь, ні.

Я вже якось писав, що, навіть, якщо відкинути комплекс економічних, політичних, ба більше, культурних негараздів, до яких призвело правління “всєхпєрєіграла”, достатньо того, що народ просто втомився від незмінного керманича, що діє в рамках однієї і тієї ж парадигми, одних і тих самих методів її реалізації, освячених пітерською підворотнею.

Я вже мовчу про злочинність, бездарність та тупиковість цієї парадигми. Але, ви ж розумієте, що і перерахований комплекс проблем нікуди не дівся і  визначає настрої в суспільстві.

Тому про ніякі “думки народу єдині з думками правителя”, а тим більше про “народ готовий разом з ним померти” мови не йде.

Судячи зі всього, все більшу кількість людей в РФ-ії перестав гріти навіть тупуватий солдафонський гумор  їх фюрера, на відміну від ситуації до агресії. Коли тамтешнє населення з подачі ЗМІ (як і, до речі, велика частина у нас) полюбляло довго смакувати якийсь черговий путінський “перл”. І не думайте, що це не суттєві дрібниці, попри усе, це значущі індикатори, які багато про що говорять. Кажуть, свого часу ЦРУ відслідковувало, які політичні анекдоти курсують серед радянських людей, це аналізувалось і також допомагало формувати загальну картину.

Тобто, піар очільника кремля силами федерального телебачення по суті вичерпав себе.

Але найбільш очевидним є те, що славнозвісний “план путіна” (щоб це не означало) не має загальної підтримки в російському суспільстві (як це було, наприклад, під час анексії Криму) стало після того, як з різних прошарків цього суспільства стали звучати коли обережні, а коли і досить категоричні застереження проти війни з Україною. А це вже щось новеньке в наших умовах. Більше ніхто не кричить, як ще декілька років тому, “даві іх б...”, бо, нарешті, і серед так званих еліт, і серед населення, визріває розуміння , які катастрофічні наслідки для майбутнього РФ-ії матиме ця авантюра.

Я в попередніх статтях наводив приклад Лівонської війни, опричнини і наступних Смутних часів (голоду, воєнного приниження, демографічної кризи, територіальних втрат), які фактично слугують прообразом цих процесів. З тією суттєвою різницею, що тоді молода держава, переживаюча період становлення та екстенсивного розвитку, змогла без фатальних для себе наслідків досить швидко проскочити цю важку кризу.

Цього разу, вочевидь, такого не буде. Не той час, не те історичне місце і, зрештою, не той потенціал. Ви уявляєте якийсь аналог “народного ополчєнія” в сучасній Москві? Хто сучасні Мінін і Пожарський? Навальний і Собчак? Чи якісь зараз невідомі хіпстер з нацгвардійцем?

І, що дуже суттєво, не те геополітичне становище, де зі сходу нависає значно більш могутній сусід, який потребує експансії, давно ведучий системну роботу і якого, як і наших пацієнтів, не дуже стримують умовності, що сповідують західні демократії. Все це обтяжується  буремним 20 сторіччям, протягом якого грунтовно і послідовно проріджувались і душились будь-які зародки здорових сил в рос. суспільстві. Наслідки чого ми і спостерігаємо зараз і саме українське питання може стати тим каменем спотикання, перечепившись через який, колос на глиняних ногах розлетиться на шматки. Не даремно це питання було болючим для так званих російських імперців, незалежно від політичних кольорів, філософських поглядів, освіченості та інше, протягом всього існування цього утворення.

Тобто ніякого морального потенціалу вести війну зі всіма її супутниками — різким падінням рівня життя, людськими втратами, міжнародною ізоляцією там немає. І, що суттєво, загалом народ в РФ-ії не розуміє, йому не пояснили, заради чого він повинен терпіти пов’язані з війною страждання. Для українців цього питання немає, ми маємо вижити, але заради чого російські матері мають відправляти на смерть своїх синів?

Схоже, топорна рос. пропаганда вичерпала себе і нічого переконливого вичавити з себе більше не в змозі. В тій формі, і в тих об’ємах, в яких вона велася весь час російсько-української війни, до неї рано чи пізно мала виробитись нечутливість, що, зрештою, і сталось.

Ба більше, схоже вона починає справляти протилежний ефект. Попри всі її зусилля, надто багатьом зрозуміло, що ніяких загроз, ні НАТО, ні Україна для РФ-ії не несе, все напруження — прямий наслідок лише путінських авантюр, більше нічиїх. Він, і тільки він, несе відповідальність за те озброєння, і ті нові сили, що з’явились останнім часом ближче до кордонів РФ-ії.

Я колись писав в одній зі своїх аналітичних статей, що слабкість кремлівської стратегії полягає в тому, що неможливо постійно і нескінченно підвищувати ставки. Чим кремль займається з впертістю ідіота. Бо, коли зрештою доведеться відповісти, а зробити це буде нічим, в результаті всі побачать голого короля в усій його нікчемності. Це, схоже, і стається саме зараз.

Ось що пише Сунь Цзи далі:

“Тому найкраща війна — це розбити задуми противника; слідом йде — розбити його союзи, ще далі — розбити його військо. Найгірше — це брати в облогу фортеці ”.

Розбивати задуми противника і розбивати його союзи поки що краще виходить у нас і наших основних партнерів -- США та ВБ. Завдяки їх, і не тільки їх, зусиллям Україна потроху перетворюється на фортецю, принаймні для армії РФ-ії. І ціна штурму такої фортеці буде для федерації гранично високою, я вважаю, по великому, гамбурзькому рахунку, це запустить процеси розвалу Росії зсередини.

І тут ми переходимо до аналізу проактивних дій. Що потрібно робити нам і нашим союзникам? Якщо звести до сухого залишку, то все, щоб вибити останню підпорку режиму — підтримку населення та еліт, завжди особливо схильних тримати ніс по вітру.

До речі, коли Сталін почав остаточно втрачати адекватність на фоні ейфорії після закінчення ДСВ, та реанімував політику експорту революцій в Європі та світі, його досить швидко не стало. Бо для початку планував, як і в тридцяті, провести нову радикальну чистку у власних рядах, чого тодішня номенклатура, зрозуміло, боялась до безпам'ятства. І про що варто добряче пам'ятати в кремлі номенклатурі сьогоднішній. 

Нагадаю, тоді по всій східній Європі були встановлені в тій чи іншій мірі маріонеточні режими. Подібна участь ледь не спіткала Італію під час виборів 1948 року, які могли виграти фінансовані кремлем італійські комуністи, і вона дивом уникнула громадянської війни. А ще ж були Китай, Корея. І апетити “переможця” не мали природніх меж, лише силові.

Мало хто зараз про це згадує, але після розриву з Тіто Сталін декілька разів підсилав до того вбивць, та ніби заспокоївся тільки після того, як той попередив у свою чергу, що йому своїх двічі посилати не доведеться. А в 1949 на кордонах Югославії відбулось скупчення радянського військового контингенту та планувалось вторгнення (нічого не нагадує?). Яке, до речі, зрештою не відбулося.

Якби на той час відбулося пряме зіткнення Заходу та СРСР, з огляду на тотальну на той час перевагу ядерного потенціалу першого над другим, протистояння носило б односторонній характер. Хоча наслідки, звичайно, були не передбачуваними і нікому при здоровому глузді не хотілось перевіряти, які саме. А моторошна демонстрація сили Сполученими Штатами в Японії, безумовно, справила свій ефект на радянських керманичів. Й стримувала від занадто різких рухів.

Після чого радянські еліти вичавили зі своїх надр на вершину влади нову фігуру — Хрущова. Який ніби рішуче перекреслив, принаймні на публіку, методи та цілі свого попередника.

Коли ж і той почав втрачати адекватність на фоні успіхів у будівництві ракет, та поставив світ на грань ядерної катастрофи, стукав по трибуні ООН черевиком і обіцяв всім показати “кузькіну мать” -- всім стало зрозуміло, що справи з ним вести не є можливим. Й на арені швиденько з’являється Брєжнєв.

До речі, хто пам’ятає, в часи Брєжнєва радянська дипломатія повернулась в рамки пристойності, і ніхто близько не дозволяв собі ескапади в стилі Хрущова чи сьогоднішніх лаврових-захарових, сконцентрувавшись більше на закручуванні гайок всередині країни та боротьбі за мир у всьому світі без перетинів справді червоних ліній. Холодна війна тоді насправді стала виправдовувати своє визначення. Аж поки... Ну, і так далі.

Але повернемось до наших баранів. Чи то одного.

На чому ж базується ця підтримка? Традиційно для Росії -- на дитячій вірі в сакральну силу і непогрішимість свого правителя. Його мають і любити, і боятись одночасно. Поки ця віра є, російський народ пробачає своїм лідерам майже все, як тільки вона зникає — тих виносять з кремля. Я вже якось писав, що всі ці пірнання за амфорами, літання зі стєрхами та інші численні прояви мачо - карго-культу — намагання створити образ, який має задовільнити дитячу жагу батьківської опіки та турботи, яку очікують від влади загалом фанати совка та їх ментальні послідовники -- адепти “русскага міра”. І, як батько для дітей до певного віку, цей образ має слугувати свого роду еманацією образу бога на землі для підданих. Але в цій конструкції є один суттєвий, я б сказав, фатальний недолік. Як тільки правитель перестає, не те, щоб відповідати цим високим критеріям — бо це фактично нереально, але й навіть втрачає можливість підтримувати ілюзію цієї відповідності -- картковий будинок всієї конструкції валиться майже миттєво, ховаючи під уламками її носителя.

Очевидно, що виплеканий федеральним телебаченням образ путіна-мачо, путіна-героя, путіна-переможця, який в черговий раз “всєхпєрєіграл” швидко втрачає в переконливості, в тому числі, і головне, для внутрішнього споживача, на кого дія цього образу головним чином націлена.

І тут ми, так само, як і наші союзники, маємо робити все, щоб цей образ став не тільки не переконливим, він взагалі має стати смішним та жалюгідним, яким по суті і є його носитель. Амбіції якого до неймовірних масштабів роздули перш за все самі заглядаючі тому в очі лідери західним демократій, та й їх ЗМІ, чого гріха таїти.

Взагалі, РФ-ії дуже поталанило, що після розвалу СРСР на Заході, і в першу чергу в США, хвиля ейфорії винесла до керма майже повних нездар. Але нікого, хоча б трохи близького за масштабом Тетчер та Рейгану. Те покоління відійшло, а зміна виявилась з критичними дефектами, що фактично ставили під сумнів їх професійну придатність як політиків.

Останній переконливий президент США — Буш-старший -- після нього, чим далі, тим гірше. Цим і скористалася Росія, що і призвело в підсумку до нинішньої кризи, дуже сподіваюсь, не катастрофи.

Поки Клінтон дудів в саксофон (про інше я вже промовчу) і сміявся з витівок п’яного Єльцина, за спиною того йшла невпинна робота по підготовці реваншу. І першим проявленим індикатором цієї роботи став відомий символічний “розворот над Атлантикою” Прімакова. Чому саме символічний? Мені важко повірити, що Прімаков міг нічого не знати перед вилітом у Вашингтон про плани НАТО щодо Югославії. Тому я вважаю, що йому важливо було зробити саме такий картинний показовий жест, з прицілом на потрапляння в історію. Що, зрештою, йому вдалось, раз вже ми його зараз згадуємо. Нагадаю, це сталося в березні 1999 року, ще до появи на політичній арені Путіна і багатьма спеціалістами вважається відправною точкою подальшої політики його імені.

Потім в Білому домі сиділи відверто ідіотичний Буш-молодший, “гарний-хлопець-не-професія” Обама -- всі ці персонажі не спроможні були не те, що осягнути масштаб проблем, вони навіть не розуміли, звідки ті беруть початок. Або ж, як у випадку Обами, коли ситуація вимагала рішучих дій, самовтішались просторими і безумовно чудовими проповідями з трибуни ООН.

Тож, коли Таймс називала Путіна людиною року, провідні західні ЗМІ друкували статті суркових, мєдвєдєвих та інших міньйонів режиму, вводячи в повістку дня, і західного обивателя, і західних еліт претензії Росії на якийсь особливий путь, якесь особливе ставлення, вимагаючи зважати на її якісь особливі інтереси, вони таким чином самі, своїми руками відкривали ворота укріплених міст, засипали перед ними рови та зносили укріплені стіни, наївно рахуючи, що зараз усі заживуть в єдиній глобальній сім’ї, ну принаймні в Європі, а навкруги ось-ось настане суцільний win-win. Ось тільки тероризм поборять.

Ідіоти навіть не розуміли, звідки у того ноги ростуть, і що в умовній пітерській підворотні сопливий хуліган точить на них ножа. І навіть коли той періодично того ножа діставав і ніби ненароком демонстрував, а потім, набравшись сміливості, взагалі махав перед носом, його не відбирали, не казали сховай, бо буде “бо-бо”. Ні, все списували на важке минуле, на те, що все це не серйозно — дитина просто трохи нервова, з ким не буває -- переросте. А та, звичайно, не переросла. Просто підросла, знахабніла, застрибнула на загальний стіл і навалила там велику купу. А потім ще, і ще. Ну з ким не буває, це ж не від злобливості.

І ще важливий нюанс. Я впевнений, і вже писав про це, що є необхідність введення в міжнародне право поняття інформаційного тероризму. Всі, хто цілеспрямовано спотворює інформацію, використовують агресивну риторику, щоб розпалювати ворожнечу, я вже не кажу про підтримку інформполітики по дегуманізації будь-яких груп людей, особливо на основі видуманих фактів, має нести сурову і невідворотню відповідальність. Бо сьогодні людина розповідає про фашистів і розіп’ятих хлопчиків, після чого хтось з глибинки РФ-ії їде в Україну вбивати, а завтра ця ж людина відпочиває, як ні в чому не бувало, на своїй віллі в Італії чи весело проводить час в Дубаї. Так бути не повинно, якщо вже хтось вибирає подібний вид заробітку, він має озиратись і ходити з опущеною головою до кінця своїх днів. А краще сидіти.

Тому, хоча сьогоднішню кризу ми і привезли собі самі, але й Захід також зробив все, щоб вона стала можливою. Зараз же цей міф про “всєхпереіграл”, про особливі інтереси та про непоборну силу “расєйского оружія” має бути знищено бескомпромісно. Ніяких поступок, простору, щоб зберегти лице, не може бути. Бо немає що зберігати — там суцільна посмертна маска. І це головне, що мають зрозуміти всі. Будь-яка можливість зберегти лице буде використана кремлівським режимом, як спосіб для консолідації російського суспільства проти Заходу і України, тому, нарешті, всі мають побачити, що, мало того, що король голий, він ще й огидний і смішний.

А таке не буває ні героїчним, ні страшним. І тоді його винесе з кремля саме російське населення чи то "еліти", бо там можуть пробачити багато що, але не те, що ними весь час помикала, крала їх майбутнє і дурила їм голову примарами справжня нікчема.

Уроки Ливонской войны для кремля, Украины и Запада. Ч.3.

 В прошлый раз мы закончили на том, что свели комплекс причин войны, что тогда, в 16 веке, что современной, к “потому что хотели, и потому что могли” и раскрыли какие более весомые факторы скрываются за такой нехитрой формулировкой.

Переживающей начальную фазу экстенсивного развития Московии нужно было торговать с Западом, получать оттуда новейшее вооружение (вследствие того, что собственное — “не имеющее аналогов в мире”, в смысле, редкое г... , -- а что изменилось?), чтобы потом им воспользоваться для дальнейшей экcпансии. То же самое актуально и сегодня.

А для этого удобней было (в том числе по обозначенным в предыдущей части причинам) воспользоваться развитой инфраструктурой Ливонии, чем последовательно заниматься “неблагодарным” (т.е. требующим много времени, системных усилий, денег) делом — строить свою.

 Тем более, что для этого, как тогда, так и сейчас, не хватало ни квалификации, ни кадров, ни, прямо говоря, желания и умения работать. Ломать не строить — эту нехитрую истину московиты исповедуют последовательно на протяжении всей своей истории. А если строить, то чужой головой, чужими руками и очень желательно за чужой счет. Нет такой возможности — тогда рабским горбом собственного подконтрольного населения, которого снова-таки тем больше, чем больше территории удалось “цап-царапнуть” в своё время, унюхав где-либо слабину. Потому что , где сила, туда московитские стратеги предпочитают нос не сунуть, памятуя о последствиях.

Опять же, здесь наблюдается типичная модель поведения гопника, так свойственная ханским наследникам.

В конце концов, о перипетиях Ливонской войны можете прочесть сами, здесь же мы лишь вспомним ее основные последствия, а главное, отношение к современной ситуации вокруг Украины.

В процессе войны, в качестве компенсации предельной экономической и военной нагрузки для ВКЛ, был создан мощный военно-политический союз того времени ( см. Люблинская уния) — Речь Посполита (в 2014 году я написал статью, где декларировал целесообразность надгосударственного объединения на её исторической основе, с возможными вариациями. Сейчас эта идея приобретает все большую популярность и целесообразность и даже наметились контуры её воплощения под эгидой Соединенного Королевства. Что интересно, в той своей статье я в качестве примера и модели предлагаемого объединения рассматривал как раз именно Содружество Наций под патронатом Британской короны. Радует, что мои выкладки не уходят в песок и так или иначе находят пути для претворения в жизнь).

Помимо этого, как тогда, так и сейчас, воинственный пыл московитов разожгли успехи на юге. Тогда — завоевание Казанского и Астраханского ханств, а также “приобщение” к своим владениям Волжской Орды. В современности -- война в Грузии, бомбардировки Сирии, аннексия Крыма. Все это подогрело кремлевские аппетиты и укрепило веру в свои возможности до степени неадекватности.

 С наступлением Смуты этот альянс чуть не положил конец существованию Московского царства. Важное отличие от современной ситуации — тогда это царство находилось на стадии экстенсивного развития, о чем я упоминал, что позволило ему без каких-либо критических, в смысле их неотвратимости и глубины, последствий пройти через те сложности. Которые при любых других условиях стали бы настоящей катастрофой. Правда, в отличие от многих более успешных стран, не сделав каких-либо основательных выводов из той ситуации, сохранив былые черты, приведшие его на край пропасти, вплоть до сегодня. Более того, возведя их значение для себя чуть ли не в абсолют.

 Чтобы хоть как-то оправдать эту архаичность и полную неадекватность современным вызовам, в РФ-ии их, ничтоже сумняшеся, нарекли “особым путем”. Более того, не ведая границ для своей наглости, ещё и пытаются выдать за светлый путь в будущее, попутно пытаясь навязать эти замшелые устои тем, кому “повезло” соседствовать с такой продвинутой мессианской страной.

В заключительной части мы продолжим и закончим перечисление последствий ливонской авантюры для московитов, а также рассмотрим, какими последствия украинской авантюры для кремля могут стать сегодня с учетом исторических изменений.

Уроки Ливонской войны для кремля, Украины и Запада. Ч.2.

 

Что же именно российскому руководству следует помнить из истории времен Ивана Четвертого? Да, собственно, всё, так как те события поразительным образом коррелируют с сегодняшними, конечно, если принимать во внимание все значимые различия эпох.

И тут кремлевским сидельцам будет уместным вспомнить известное определение, что безумие — это повторение тех же действий в ожидании разных результатов.

Тогда царь требовал от Ливонии уплатить ему так называемые недоимки по дани, которую платило Дерптское епископство в составе Ливонии независимому Пскову до “присоединения” (так это в своей обычной стыдливой манере называют рос. “историки”) последнего Москвой в 1510 году. Более того, разорвать отношения с Литвой и Швецией (по сути, аналог современных требований кремля по НАТО и Украине). 

 По поводу дани, сейчас также готовится подобный казус — это коллективные иски к Украине в крымские псевдосуды по водной, транспортной и т.д. блокадам. По их своеобразной логике, Украина должна содержать аннексированную ими же территорию и несёт ответственность за её благополучие. И никакие конвенции кремлю не указ, если это ему не выгодно. Также планируют выставлять иски отдельные предприятия Крыма. 

  Если взять шире, то не секрет, что в РФ-ии вообще уверены, что современная Украина чуть ли не всем обязана своему “старшему брату”, а по сути неадекватному соседу, и поэтому они в своём праве прийти, и все забрать. А, если не забрать, то хотя бы разрушить, чтобы не позволить пользоваться неблагодарным своей всему миру известной добротой и бескорыстностью. Вот такая вот неизменная вековая “логика”, немного проливающая свет на “загадочную” российскую душу.

Если вынести далеко за скобки всю словесную дипломатическую и псевдоисторическую эквилибристику, то в сухом осадке причин войны со стороны Московии останется “потому что хотели и потому что могли”.

Хотели — так как Ливонии обладала необходимой инфраструктурой, главным образом морской, для торговли с высокоразвитым Западом, технологии которого, и не в последнюю очередь военные, крайне нужны были отсталому московскому государству (что характерно, за прошедшие почти пятьсот лет ничего по сути не изменилось); а могли, потому что она была крайне разрозненным в политическом и религиозном плане объединением, не представляющим какой-либо угрозы существенного сопротивления. Ну почти (или совсем) как Украина в 2013 году.

Уроки Ливонской войны для кремля, Украины и Запада. Ч.1.

 

Взвешивая последствия атаки на Украину, Кремлю следует хорошенько вспомнить последствия Ливонской войны для Московии, потому что история, как известно, имеет свойство повторяться, да еще и в виде фарса. И то, что тогда привело к Смуте -- глубокому экономическому, политическому, моральному кризису, территориальным, демографическим потерям и прочее, а до этого к периоду внутреннего террора, известному под названием опричнины, сегодня может закончиться для кремлевских сидельцев и их подданных гораздо хуже. А именно окончательным распадом государства.

Ибо, если тогда, вследствие инерции роста молодого государства, московитской химере удалось полностью восстановиться через сто лет, сменив табличку на Россия и поменяв парадигму, на этот раз сие образование может исчезнуть навсегда. О чем, я уверен, никто в мире сильно печалиться не будет, в том числе значительное количество самих россиян из множества так называемых малых народов и не больных "великорусским" шовинизмом. Другим останется пускать на кухне слезу под аккомпанемент "а рюмка водки на столе", это их право, в конце концов и любимое занятие.

Думаю, в кремле неплохо понимают такую ​​перспективу, поэтому и не слабо так делают в колготки, хотя желание показать всем "кузькину мать" и затуманивает глаза. Вот и замерли в таком неприглядном виде в шпагате, когда и хочется, и колется, “и НАТО не велит”. Понимают, потому что, как я когда-то писал, основная стратегия кремля в направлении Запада после тринадцатого года описывается китайской стратагемой "Притвориться сумасшедшим, на самом деле не теряя головы". Использовавшаяся в комплексе со стратагемой "Мутить воду, чтобы поймать рыбу.

Сейчас акцент сместился на другие: "Получить что-то из ничего" (это касается в первую очередь ультиматумов Западу, где от того требуют огромных уступок в обмен на свои эфемерные, постоянных запугиваний "ядерным пеплом", оружием "не имеющих аналогов", другой пропагандистской накачкой, за которой ничего сущностного не стоит и стоять не может). Потому что страна, которая не может сделать автомобиль на уровне мировых стандартов, также не сделает такого же уровня танк, а не способная выпускать высококлассную бытовую электронику, тем более не сделает качественную электронику военного назначения). Собственно технологическая отсталость и нужда Московии в военных технологиях Запада была одной из причин Ливонской войны, которую мы здесь обсуждаем. Так было тогда, так и осталось сегодня.

Сейчас список стратагем дополнила: "Угрожать софоре, указывая на акацию" (т.е. в нашем случае угрожать НАТО, накапливая войска у границы с Украиной).

Далі буде.